Чужі сни

Ох яка невгамовна дiвиця! На панночку, певне, образилася!

– Якого народу, панянко? Я в скрутному становищi! Менi пощастило народитись i вирости в Киевi, тепер ми з дружиною буваемо то в Берлiнi, то в Барселонi, то в Нью-Йорку… Ранiше ось до Москви i Пiтера iздив, як до себе на дачу, але тут втрутились обставини, нiчого не вдiеш… i скрiзь у нас друзi, родичi, й усюди ми почуваемось як удома… Совiстю якого народу ви менi накажете бути? До якоi нацii себе вiднести? Я пишу про людей, не про народи. Мене хвилюють не нацiональнi проблеми, а загальнолюдськi.

Це був дуже хиткий грунт, Давидов прекрасно розумiв, що зараз пiдтягнеться важка артилерiя. Улюблений коник – нацiоналiсти, нацисти, Майдан, переворот, американський вплив i як ви ставитеся до подiй у Киевi? Чи пiдтримуете ви нинiшню мовну полiтику? Ви ж пишете росiйською, якщо ми правильно пам’ятаемо? Чому не переходите на солов’iну? І кiлька слiв про героiзацiю…

Попервах вiн переживав i намагався щось довести. Потiм злився. Потiм лютував.

Тепер же вважав за краще iронiзувати i вiдморожуватися.

Все одно щоразу вiдбувалось одне i те ж – що у Франкфуртi, що у Вiльнюсi, що у Варшавi. На стенд приходили давнi знайомi (з якими свого часу було випито не один лiтр горiлки) i, кривлячи рот, говорили з Давидовим як iз молодшим недолугим братом, недоумкуватим iз народження. Мовляв, як же це ти так, Давидов! Ти ж наш! Що ти там забув, зраднику?

У Москвi й Пiтерi Давидова тепер не любили – не пiдтримав iдею, манкурт! Ату його! Ату! Книги Дениса давно зникли з рейтингiв, залишки колись великих тиражiв допродували по складах, критики писали про нього як про небiжчика, який iще за життя був графоман графоманом, але публiку примудрився ввести в оману.

І милу панянку зараз пустили на нього, як мiнний тральщик, щоб розчистити фарватер для бiльшого корабля. Цiкаво, що цього разу? Хто у нас сьогоднi головний калiбр?

– Хiба ваш роман «Факельна хода» не про нацiональнi проблеми? – це вже прозвучало росiйською. Причому, з московською говiркою – Давидов прекрасно розрiзняв акценти.

Денис повернувся на голос.

Це Кротов, «Лiтературна газета». Вiн! На лiнкор або крейсер не тягне, але як протичовновий корабель – цiлком. Усе-таки виставка у Варшавi, сюди Соловйова не пошлеш! Доводиться обходитися дрiбнiшими рибками!

Кротов – той iще кадр! Старий, перевiрений, вiрний – справжнiй шакал пера! Огрядний, спiтнiлий, iз обличчям, на якому написано хронiчне нетравлення i багаторiчний запор.