Пригоди бравого вояка Швейка

Найдовше вiн iмiтував пiвня, i його «кукурiку» переможно лунало з дрожок.

Взагалi якийсь час фельдкурат був дуже рухливий, непосидючий i намагався вистрибнути на брук, обзиваючи хулiганами людей, яких вони минали. Пiзнiше вiн викинув на вулицю носову хусточку i заволав, щоб вiзник зупинився, бо вiн, мовляв, загубив багаж. Потiм почав оповiдати:

– В Будейовiце був один барабанщик. Оженився вiн, а за рiк помер, – i зненацька зареготав. – Смiшний анекдот? Еге ж?

Швейк увесь час поводився з фельдкуратом безжалiсно суворо.

При найменших спробах фельдкурата щось устругнути, наприклад, випасти на брук або зламати сидiння, Швейк раз у раз стусав його попiд ребра, i фельдкурат сприймав це на диво байдуже. Лише один раз вiн спробував збунтуватись i вискочити з дрожок, заявивши, що далi не поiде, мовляв, знае: замiсть Будейовiце вони iдуть до Подмоклi. Але Швейк моментально й повнiстю лiквiдував бунт i примусив фельдкурата повернутися до попередньоi позицii на сидiннi, пильнуючи, аби той не заснув. Найделiкатнiшi слова, яких вiн ужив при цьому, були: «Не спи, падлюко!»

На фельдкурата раптом напала меланхолiя: вiн почав плакати, випитуючи в Швейка, чи була в нього мама.

– Я, люди добрi, самотнiй на цьому свiтi, – кричав вiн з дрожок. – Заступiться за мене!

– Не ганьби мене, – картав його Швейк. – Перестань, а то всi побачать, що ти насмоктався.

– Я нiчого не пив, друже, – вiдповiв фельдкурат. – Я геть тверезий.

Нараз вiн устав i козирнув:

– Ich melde gehorsam, Herr Oberst, ich bin besoffen[130 - Насмiлюсь доповiсти, пане полковнику, я п’яний (нiм.

).]. Я свиня, – повторив вiн разiв десять пiдряд iз щирим розпачем.

І, звертаючись до Швейка, заскиглив:

– Викиньте мене з машини. Нащо ви мене з собою везете? – Врештi сiв i замурмотiв:– «Навколо мiсяця круги…» Ви, пане капiтане, вiрите в безсмертнiсть душi? А кiнь може потрапити на небо?

Далi вiн почав голосно реготати, але за хвильку посумнiшав i, апатично дивлячись на Швейка, промовив:

– Пробачте, добродiю, я вас уже десь бачив.

Чи не були ви часом у Вiднi? Я пам’ятаю вас iз семiнарii.

Хвилину вiн розважався, декламуючи латинськi вiршi:

– Aurea prima sata est aetas, quae vindice nullo[131 - Aureа prima sata est aetas, quae vindice nullo – «Першим був посiяний вiк золотий, який не знав вiдплати» (лат.). – Слова римського поета Публiя Овiдiя Назона з книги «Метаморфози». П’яний фельдкурат пригадуе завченi, очевидно, ще замолоду рядки з клас. лат. поезii.].