Пригоди бравого вояка Швейка

 – Пам’ятаеш, як ми ходили до п’ятого класу i я за тебе писав роботи з грецькоi мови? У вас вiлла в Збраславi[141 - Збраслав – дачна мiсцевiсть поблизу Праги.], й туди можна добиратися пароплавом по Влтавi. Ви знаете, що таке Влтава?

Швейк примусив його скинути черевики й роздягтися. Фельдкурат послухався, висловлюючи свiй протест перед якимись уявними особами.

– Бачите, панове, – звернувся вiн до шафи й фiкуса, – як зi мною поводяться моi родичi. Я не визнаю нiяких родичiв, – раптом вирiшив вiн, лягаючи в постiль.

 – Хоч би небо й земля змовилися проти мене, я не бажаю iх знати.

І кiмнатою розляглося фельдкуратове хропiння.

IV

У цi ж днi Швейк вiдвiдав свою стару служницю панi Мiллерову. Удома Швейк застав ii двоюрiдну сестру. Плачучи, вона розповiла, що панi Мiллерову заарештували того самого вечора, коли вона вiдвезла Швейка на вiйну. Стареньку судили у вiйськовому судi, а оскiльки так нiчого й не змогли довести, ii вiдправили до концентрацiйного табору в Штейнгофi.

Вiд неi вже прийшов лист.

Швейк узяв цю родинну релiквiю i прочитав:

«Мила Анiнко!

Нам тут дуже добре, всi ми здоровi. Сусiдка по лiжку мае висипний… з’явилася тут i чорна…

Все iнше в порядку, iсти маемо досить i збираемо картоплянi… на юшку. Я чула, що пана Швейка вже… Ти якось довiдайся, де вiн похований, щоб пiсля вiйни ми могли обсадити його могилу квiтами. Я забула тобi сказати, що на горищi, в правому кутку, в ящику, залишилося маленьке цуценя, пiнчер.

Але вже багато тижнiв йому нiхто не давав iсти, ще з того часу, як прийшли мене… Отже, думаю, що вже пiзно. І той песик теж пiшов на той…»

А через усю сторiнку рожевий штемпель:

«Zensuriert. K. und K. Konzentrationslager Steinhof».[142 - Переглянуто цензурою. Імператорсько-королiвський концентрацiйний табiр Штейнгоф (нiм.).]

– І справдi, цуценя було вже неживе, – хлипала двоюрiдна сестра панi Мiллеровоi. – І кiмнати своеi ви б не впiзнали. Винайняла ii кравчиням, а вони з неi зробили дамський салон.

Всюди по стiнах моди, у вiкнах букети.

Двоюрiдна сестра панi Мiллеровоi не могла заспокоiтись. Нарiкаючи й не перестаючи хлипати, вона висловила нарештi побоювання, чи не втiк Швейк часом iз вiйська i чи не хоче тепер накликати й на неi бiду та ii занапастити. Пiд кiнець вона розмовляла з ним, як iз запеклим пройдисвiтом.

– Кумедно, – сказав Швейк. – Це менi надзвичайно подобаеться. Так, панi Кейржова, ваша правда.