Пригоди бравого вояка Швейка

Одного разу приiхав до нас якийсь клерикальний депутат i почав розводитись про Божий мир, який сходить на землю, та про те, як Господь Бог, мовляв, не хоче вiйни й прагне, аби усi жили в злагодi й любилися, як брати. Ось тепер би глянути на того дурного вiслюка. Тiльки-но вибухнула вiйна, у всiх церквах вiдразу ж почали молитися за славу зброi, а про Бога говорять, немов про якогось начальника нашого генерального штабу, що цiею вiйною керуе й диригуе. Я вже надивився на похорони з цього шпиталю, вiдрiзанi ноги й руки возять звiдси цiлими возами.

– А солдатiв ховають голими, – докинув iнший вояк, – а iхню форму натягають знову на живих, i так воно тривае, мов у зачарованому колi.

– Доки не переможемо, – докинув Швейк.

– І така «офiцерська люлька» хоче перемогти, – озвався з кутка капрал. – Вас би на фронт, у траншеi, та гнати без перепочинку на багнети, на колючий дрiт, на мiномети. Байдикувати в тилу кожен зумiе, а от на фронтi гинути – охочих чортма.

– Що ж, я теж гадаю, це дуже приемно, щоб тебе проштрикнули багнетом, – сказав Швейк.

 – Воно також непогано й дiстати кулю в живiт, а найкраще, коли людину розiрве граната i вона побачить, що ноги разом iз животом якось вiд неi вiддiленi, й це ii так здивуе, що вона вмре вiд несподiванки, перше нiж хтось устигне все iй пояснити.

Молоденький солдатик глибоко зiтхнув. Йому шкода було свого молодого життя, жаль, що в таке дурне сторiччя народився для того, аби його зарiзали, мов ту корову на бiйнi. І навiщо воно все? Інший вояк, за фахом учитель, немов прочитав його думки й зауважив:

– Деякi вченi пояснюють вiйну появою плям на сонцi.

Тiльки-но з’явиться така пляма, завжди починае дiятися щось страшне. Здобуття Карфагена…

– Залишiть при собi свою вченiсть, – перебив його капрал. – Пiдметiть краще пiдлогу, сьогоднi ваша черга. Що нам до якоiсь там дурноi плями на сонцi? Та якби iх там було навiть двадцять, якого дiдька я собi за них куплю?

– А цi плями на сонцi, що не кажiть, не абищо, – устряв Швейк.

 – Якось вилiзла така пляма, i мене того ж самого дня вiдгамселили в Нусле «У Банзетiв». Вiдтодi, тiльки-но я куди збирався, завжди наперед шукаю у газетах, чи не вилiзла знов якась пляма. А якщо вона з’являлася, – прощавай, моя миленька, – я лишався вдома i чекав, поки воно минеться. Коли вулкан Монтань Пеле знищив цiлий острiв Мартiнiку, один професор писав у «Нацiональнiй полiтицi», що вже давно звертав увагу читачiв на велику пляму на сонцi.