Пригоди бравого вояка Швейка

Мене вже оглядав якийсь пан лiкар у полiцii, чи, бува, не хворий я на трипер.

– Знаете, пане Швейку, ми все ж таки спробуемо звернутися до судових лiкарiв. Скличемо добру комiсiю, посадовимо вас до слiдчоi в’язницi, ви там гарненько вiдпочинете. Мiж iншим, ще одне запитання. Ви, згiдно з протоколом, нiбито проголошували, що ось незабаром вибухне вiйна?

– Вибухне, вельмишановний пане раднику, ось-ось вибухне.

– А не бувае у вас вряди-годи якихось ударiв?

– Нi, не бувае, пане раднику. Правда, одного разу мене ледве не вдарила якась машина на Карловiй площi, але це було багато рокiв тому.

На цьому допит скiнчився. Швейк подав пановi судовому радниковi руку й, повернувшись до камери, сказав своiм сусiдам:

– Так от, через убивство пана ерцгерцога Фердинанда мене будуть оглядати судовi лiкарi.

– Мене теж оглядали судовi лiкарi, – мовив один молодик, – це було тодi, коли я через килими попав пiд суд присяжних. Мене визнали тодi недоумкуватим. Тепер я продав чужу парову молотарку, й менi нiчого не зможуть зробити.

Мiй адвокат учора сказав, що коли вже раз мене визнали недоумкуватим, то менi згодиться це на все життя.

– Я тим судовим лiкарям i поготiв не вiрю, – зауважив iнтелiгентний на вигляд чоловiк. – Одного разу я пiдробив векселi й про всяк випадок почав ходити на лекцii доктора Гевероха[39 - …почав ходити на лекцii доктора Гевероха – Геверох Антонiн (1869—1927) – вiдомий чеський психiатр, проф. Карлового унiверситету, директор Державного iнституту для психiчнохворих у Празi (1919—1927).

Автор книги «Про дивакiв i незвичних людей» (1901), в якiй описав багато психiчних розладiв.]. Коли мене впiймали, я вдавав iз себе паралiтика точнiсiнько так, як iх змальовував пан доктор Геверох: укусив одного судового лiкаря за ногу, випив чорнило з чорнильницi й, пробачте, панове, на очах усiеi комiсii наклав купу в куточку. Але саме тому, що я одному з них прокусив литку, мене визнали цiлком здоровим, i це мене згубило.

– Я цих оглядiв зовсiм не боюся, – заявив Швейк.

 – Коли я був на вiйськовiй службi, мене оглядав один ветеринар, i хоч би тобi що.

– Судовi лiкарi – сама наволоч, – вiдiзвався невеличкий скоцюрблений чоловiчок. – Нещодавно на моiй луцi випадково вiдкопали якийсь кiстяк, i судовi лiкарi заявили, нiби той чоловiк сконав вiд удару по головi якимсь тупим предметом сорок рокiв тому, а менi тридцять вiсiм, проте мене посадили, хоч я маю i метрику, i копiю з церковноi книги, i посвiдку на право проживання.