Заручники містерії та абсурду

 – Командир обняв свого пiдлеглого за плечi, чого не дозволяв собi нiколи, i вони пiшли до медичного пункту.

Усi показники в нормi. Здоров’я – хоч у космос вiдправляй, про що, не без задоволення, доповiв полковий терапевт.

Вони прямували алеею. Командир i пiдлеглий, учитель i учень. Капiтан Олександр Миколайович Коломiець та майор Ростислав Модестович Нечай. Обох переповнювала якась незрозумiла радiсть. Сине небо, зелене шатро каштанiв, квiтковий килим i – iхня тиха розмова. Так. Нi про що.

Згодом учитель сказав:

– До нас центр прислав артистiв.

– Я не люблю артистiв, – признався учень. – Вони намагаються зруйнувати мою уяву про свiт.

– На цей раз приiхали справжнi. Як менi вiдрекомендували, гарний квартет. Виконують класику.

– Тодi iнша справа. Хоча зараз я з задоволенням пiрнув би у море.

– Потерпи трохи. На море поiдемо разом.

– Коли? – зрадiв Олександр.

– Та, може, уже через тиждень.

– Гоп-га! – затанцював льотчик. – Море, гори, – це прекрасно.

– А я люблю степ. Наш украiнський степ.

З могилами, з балками, зарослими глодом i шипшиною, з жайворонками.

– Я теж люблю степ, та признаюся вам, що найбiльшу насолоду отримую, коли у небi. Коли вiдчуваю могуття моторiв.

Ростислав Модестович помовчав, а потiм тихо:

– Таке i я спочатку вiдчував. Бiльше – коли я сiдав у свого Су, то порiвнював його могутнiсть з могутнiстю армiй Цезаря, Олександра Македонського, Наполеона. Та у моiй однiй руцi було сили бiльше, нiж у всiх цих армiй разом взятих. А одним натиском пальця я мiг зробити руйнування, яке перевершило б руйнування, що вони зробили усi разом.

Тому, дорогий Олександре, за гулом моторiв я чую iнше: потворний свист бомб. І навiть вiдчуваю запах смертi.

– Я над цим не думав. Свист бомб чув хiба що по телевiзору. Враження неприемне, але коли ти розлiгся на диванi, то розумiеш – усе це не бiльше, як споглядання.

– Чуже горе – чуже.

– Так. І нiчого ми не змiнимо.

– Ну… у мене думка iнша. Людина вiдповiдае за все, що дiеться на свiтi.

– І що, я винен, що десь там умирае з голоду якийсь африканець?

– Винен.

– Ростиславе Модестовичу, ви мене дивуете.

– Добре, коли людина ще вмiе дивуватись.

– Ви, бува, не спiлкуетесь з дисидентами, з тими вiдщепенцями.

– Серед льотчикiв iх нема. Хоча, менi довелося порозмовляти з одним, як ти кажеш, «вiдщепенцем». Дуже розумна людина. Правда, тодi вiн ще не був «вiдщепенцем».

– Хто це такий?

– Академiк Андрiй Сахаров.

Олександр зупинився.