Сповідь з того світу

Михайло мовчав, дивився кудись далеко, нiби там хотiв знайти вiдповiдi на своi запитання. Нарештi вголос мовив:

– Ну, якщо вже сам полковник так переймаеться тою справою, то я можу спати спокiйно.

– Що ти маеш на увазi? Слухай, Мiша, шось ти надто збуджений iз самого ранку. Я розумiю, знайомих пострiляли… Їдь додому, вiдпочинь собi…

Михайло стояв далi на своему мiсцi, дивився на сонце, примруживши очi. У Недолi знову задзвонило, вiн дiстав телефон.

– Так. Добре. Зрозумiло, згортайтеся.

Уже виiжджаю.

Михайло допитливо поглянув на нього, слiдчий поплескав його по плечу.

– От бачиш, полапали твоiх розбiйникiв. Операцiя «Перехват» у нас працюе бездоганно, так що готуй дiрочку на кiтелi – медаль отримаеш.

– Хто? – коротко спитав майор.

– Шпана якась.

– Шпана з ТТ не стрiляе. Треба далi рити…

Недоля ще раз видихнув дим, викинув недопалок.

– Зараз така молодьож пiшла, що не тiльки з «тетешками»… Вони вже зiзналися. Короче, ти тут усе згортай, а я погнав, треба тих козлiв допитати.

Недоля уже хотiв iти, як Михайло поклав йому руку на плече.

– Я з тобою, а то знову не тих посадите.

– Не бикуй, Мiша… Слухай, а в тих потерпiлих дiти були?

– Син. П’ять рокiв.

– От суки. Ну, нiчого, зараз вони в моiх руках заспiвають. А ти, Мiша, давай тут закругляйся i iдь додому. Тобi виспатися треба.

Недоля швидким кроком пiшов до машини, майор провiв його поглядом.

– Скiльки разiв можна казати: не Мiша я – Михайло…

Роздiл 8

Марiя

Я не знала, куди себе маю подiти.

Отак i блудила понад берегом нашого ставу, вимiшуючи болото своiми чобiтками та рвучи одяг у кущах верболозу. Чогось мене тягло саме сюди, поближче до води. Так i ходила, нiби неприкаяна, перетворюючись iз гарноi стильноi молодоi жiнки на вiдьму, вiд якоi годнi були жахатися люди. Але тут нiкого не було. Ближче до обiду почав здiйматися вiтер. Вiн потривожив озерну гладь i погнав легеньку хвилю. За вiтром придибав i дощ. Холодний нудний грудневий дощик, вiд якого на душi ставало мерзлякувато. Я закуталася у свою курточку, втягла шию в плечi й намагалася рушити далi, щоб знайти прихисток, але озеро i далi тримало мене.

Здалеку я бачила, як «швидка» забирала Івана. Летiли, вили сиренами, мов на пожежу. Дарма – його уже не врятувати. Вiн усе стоiть i стоiть перед очима: та посмiшка, добрi щирi очi, зморшки на чолi, чорнi брови.