Сповідь з того світу

Ми не зважали на них: мiсяць пiдморгнув нам i зайшов за хмару, ховаючи й нас вiд чужих очей…

Я нiяк не могла повiрити, що усе це зi мною сталося насправдi. Нiби якийсь дивний сон. Здавалося, зараз прокинуся – й опинюся на своему лiжку поруч з Іваном. Навiть намагалася себе ущипнути… Нi, то був не сон, а якась неймовiрна реальнiсть…

Ми уже лежали собi потомленi на березi. Вiн поцiлував мене у чоло.

– Ти у мене дуже вiдважна.

Я поцiлувала його у груди, потiм у шию, потiм смачно-пресмачно в губи.

– Як же нам зробити, аби Доля нас бiльше не розлучила? – спитала я.

– Тiльки слабкi вiрять у Долю, у те, що все наперед написано. Коли нам стае трудно, приходить бiда чи скрута, ми просимо своiх богiв, аби тi допомогли нам, а за це обiцяемо iм багатi дари. І боги помагають. Ходи, я тобi покажу. Пiдемо до нашого капища i складемо жертву кумирам. Вони захистять нас!

Наскiльки я зрозумiла, ангели закинули мене у дохристиянськi часи. Я спробувала вiдмовити Івана, але вiн уже загорiвся своiм задумом, скочив на ноги й заходився вдягатися.

– Нашi боги добрi: помагають нам у всьому. Вони дали нам цю землю – добру землю. Тута добре родить хлiб, е вдосталь води i трави, рiчка дае нам рибу, а лiс – деревину, звiра i мед. Ми дякуемо богам i боронимо своi землi: так нам заповiли нашi пращури.

Швидко вдягнувшись, вiн потягнув мене за собою у нiч, так що я ледве встигла накинути на себе сорочку…

Роздiл 10

Демон

Ми зайшли у село тихо, пiшки, залишивши коней вiддаля.

Перше, що зробили, – це побили собак. Пси шкiрилися на нас, гавкали й кидалися, ми ж iх швидко пострiляли з лукiв, а потiм доконали сокирами й списами. Люди вискочили на той гвалт iз хат. Багато з них були озброенi, декотрi стискали у руках вили, серпи, навiть кочерги. Глипаючи то на своiх побитих псiв, то на нас, напасти таки не наважилися. Вони спробували говорити з нами, але замiсть вступати у бесiди, нашi воiни розiйшлися по iхнiх господарствах й почали просто грабувати. Бiйня почалася, коли ми взялися за iхнiх жiнок. Вони програли, бо не були так навченi вбивати, як ми. Їм треба було вiдразу, гуртом на нас натиснути, а не думати й говорити… Тепер же iхнi мужi лежали в кровi, жiнок i дiтей ми брали у пута, худобу зганяли, а майно зносили на велику купу…

У цi землi наша орда прийшла ген аж з-за далекого Дону-рiки. Були ми племенi аварського, слов’яни ж нас називали обрами. У цi краi, до берегiв повноводоi Верещицi, ми завiтали вперше.