Сповідь з того світу

– Я так довго чекав на тебе, – прошепотiв мiй чоловiк менi у вухо.

Повернулася до нього, обвила його шию руками, поцiлувала просто в губи.

– Я прийшла. Тепер уже нiчого не зможе нас розлучити. Я виведу, чуеш, виведу тебе звiдси. Ходiмо, там е вхiд у пiдземелля…

Іван посмiхнувся, поцiлував. Раптом я вгледiла у його очах сум.

– Що з тобою?

– Тут, Марусечко, не все так просто, дорога наша набагато довша. Згадай Орфея: у царство мертвих легко зайти, та вийти звiдти ой як тяжко…

– Але ж ми це зробимо, – перебила я його на пiвсловi.

– Перемогти Смерть можна лише життям. Так само як кривду – правдою, а голод – хлiбом.

– Я знаю, але до чого все це? Я заберу тебе, вирву звiдси, – повторювала я цi слова, мов заклинання.

Ми так i стояли у водi Верещицi, обiйнявшись, тулячись одне до одного. Я нiяк не могла повiрити, що це вiн, що мiй Іван повернувся до мене, що я знайшла його. Вiн обiймав мене за стан своiми сильними руками, вдихав аромат мого волосся.

– Опинившись у цiй самотинi, я довго думав i багато чого збагнув. Коротших дорiг через вiчнiсть не бувае, Марiе. Боже, як я втомився тебе чекати, надiя вже вiдходила вiд мене все далi й далi.

– Нiколи! Чуеш, нiколи не смiй бiльше втрачати ii, – вiдповiла я.

– Не знаю, скiльки нам вiдведено часу…

– Ми будемо разом…

– Чую, ворони чорнi починають злiтатися з лiсу. На бiду…

– Втечемо!

– Звiдси нема виходу. Тiльки один!

– Що ти таке кажеш, який? Невже у могилу?

– Навпаки – в життя.

– Не можу. Тривога роз’iдае мое серце.

– Ходи зi мною. Верещиця ii змие.

Я й незчулася, як вiн зняв iз мене сорочку i повiв до води. Тепле спокiйне плесо i справдi мов рукою зняло мою втому, а мiцнi Івановi обiйми розсiяли тривогу. Його сильнi жилавi руки тримали мене за стан – я ж обхопила його широкi плечi та не могла нацiлуватися його солодкими вустами.

– Нам пора, Іване, зараз не час, – шепотiли моi губи, а от руки все сильнiше обiймали, лоно тулилося до його живота, а груди млiли вiд його ласк та поцiлункiв.

– Купайло нам поможе. І Верещиця. Вони благословляють нас…

Бiльше опиратися його сильним рукам та солодким поцiлункам я не могла. Десь зовсiм поруч товклася молодь, танцюючи, стрибаючи через ватру й голосно регочучи. Часом iхнiй регiт було чути над самим берегом.