Сповідь з того світу

Я клiпала очима, дивлячись на людей, що були навколо мене: дiвчата у довгих сорочках, iз вiночками на головi водили хоровод, парубки ж смiялися, жартували, намагалися розвести багаття, наклавши купу дров, кори i сухоi трави. Подивилась на себе – була у такiй самiй сорочцi, босонiж. Я роззиралася навсiбiч, намагаючись збагнути, де знаходжуся: з одного боку були луки, вкритi шовковими зеленими травами, а з iншого – лiс, iз третього – рiчка. Усе було геть iнакшим, але я чомусь одразу все зрозумiла.

– Верещиця…

Раптом дiвчата пiдхопили мене за руки i повели у свiй хоровод.

Тим часом парубки розклали багаття, i воно шугонуло вгору своiми пекучими язиками.

Ходи, братику, воли шукати в долинi.

Гей же, в долинi,

При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!

Ой братик пiшов, воли не знайшов у долинi.

Гей же, в долинi,

При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!

Дiвчата продовжували спiвати, i я разом з ними, хоча й було менi не до спiвiв. Та на душi стало легко. Вiдчувала: так треба. Цей по-справжньому лiтнiй теплий вечiр мусив привести мене до Івана.

Сонце уже повнiстю сховалося, поступившись мiсцем купальськiй ночi. Полум’я ставало все яснiшим i все бiльше притягувало до себе.

Ходи, миленький, воли шукати в долинi.

Гей же, в долинi,

При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!

Миленький пiшов, волики знайшов у долинi.

Гей же в долинi,

При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!

Раптом дiвчата кудись рушили гуртом i мене за собою потягли. Ми бiгли в морок, що густо блукав навколо нашоi ватри, просто до рiчки.

Мiсяць враз вийшов з-за хмари й освiтив луки, прибережний верболiз, ковзнув своiм холодним промiнням по тихiй водi Верещицi.

Я ступила босими ногами у тепленьку рiчкову воду. Дiвчата пускали вiночки, закликаючи Долю, аби послала iм милого або пiдказала хоч, звiдки його виглядати. Купайло понiс тi вiнки на середину рiки, намотуючи на свiй довгий вус дiвочi прохання. У мене також був вiночок, тож я й собi поклала на тиху гладь.

– Прийди, прийди, – попросила.

Вiн вiдпливав вiд мене все далi й далi. Дiвчата, регочучи, побiгли вже геть, я ж так i стояла у водi. Вiночок собi плив i плив, щось менi та вiщуючи.

За своiми тяжкими думками я не почула, як вiн пiдiйшов ззаду й обiйняв мене за стан. Я не налякалася, не скрикнула, тiльки здригнулася.

– Не бiйся, то я.

– Іване, – тихо й млосно вимовила, притисла його руку своею, аби обiйняв мене ще сильнiше. Вiн почув мiй нiжний трепет, поцiлував у шию.