Сповідь з того світу

– Не йди – через тебе обри нас усiх тут знайдуть!

– Але ж Іван…

– Йому зараз бiльше допоможе твоя молитва, Марiе.

Ангел затяг мене у воду, i ми разом з iншими дiвчатами сховалися пiд вiти плакучоi верби. Принишкли. Прислухалися, вгадуючи десь удалинi звуки бою. Я молилася безперестанку. Пiшов дощ. Спочатку краплi падали рiдко, вдаряючись об воду рiчки та розходячись широкими колами. А далi полило як iз вiдра.

За якийсь час там, де ранiше чулися крики i дзенькiт мечiв, запанувала тиша, тiльки дощ продовжував лити, щедро поливаючи землю та змиваючи кров з неi.

– Прогнали, – тихо мовила котрась iз дiвчат i поволi рушила з нашого сховку.

Гаврило затримав ii i, приклавши палець до губiв, наказав сидiти тихо. Ми усi так i застигли пiд тим вiттям, цокаючи зубами з холоду i страху. Раптом побачили, як на гладь озера упав снiп свiтла: сюди йшли люди зi смолоскипами. Вони гелготiли щось незрозумiлою мовою, рискаючи по кущах верболозу та шукаючи… нас. Один з них пiдiйшов до берега, навiть ступив у воду.

Смолоскип його горiв яскраво, обр крутив ним у рiзнi боки, пильно заглядаючи туди-сюди. Ми вiдвернулися, дiвчата позаплющували очi, аби тiльки не зауважив нашоi схованки. Одна дiвчинка аж трусилася, так що я пригорнула ii до себе i про всяк випадок затулила рота рукою.

А обр тим часом, покрутивши головою, вилiз назад на берег. Йому не хотiлося лiзти у холодну воду, тож вiн пошкандибав за своiми далi.

– Вони пiшли, – сказала я i поволi стала вибиратися з нашоi схованки.

– Стiй, куди? – спробував ангел мене зупинити.

– Пошукаю Івана.

– Не будь дурною, Марiе: вiн або втiк, сховався, або уже мертвий.

– Нi, вiн не вбитий. Адже я так щиро молилася! Його, напевно, поранено – i вiн лежить, стiкаючи кров’ю. Я мушу знайти його.

Вiдмахнувшись вiд Гаврила, я таки побрела по груди у водi до берега. Тихо вилiзши з рiчки, почала сяк-так викручувати на собi сорочку. Тодi, пригнувшись та ховаючись за кущами верболозу, пiшла берегом.

Свiтало. Вранiшня прохолода обiйняла мене свiжiстю.

Злива перейшла, i тепер дрипав дрiбний дощик. Хоча нi – знову полило. У мокрому одязi було холодно, проте я поспiшала, i серце мое калатало. Я бiгла ледь помiтною стежиною помiж деревами, якi густо росли вздовж рiчки. По дорозi перестрибнула рiвчак, перелiзла через завалене дерево, перебрела невеличкий потiчок. Із самого початку iще озиралась за обрами, пильнуючи, аби котрийсь iз них не побачив мене. Але iх не було, вони пiшли, тож я забула про обережнiсть.