Сповідь з того світу

До поля, де ми ще недавно водили хороводи i на якому потiм розгорiвся жорстокий бiй, було як рукою сягнути.

Я бiгла все швидше, як раптом четверо з них випiрнули iз густоi лiщини просто передi мною. Я стала як укопана, дивлячись на них, вони ж вирячилися на мене. Я заклякла. Вдивляючись у iхнi обличчя, очам своiм не вiрила: це були Бiда, Лихо, Малий i Недоля. Вони мали куртки iз вовчоi шкури, лати, шоломи, а в руках замiсть пiстолетiв i биток – мечi.

Недоля першим прочухався i пiдiйшов до мене.

Вiн зазирнув менi в очi – я й далi не могла зрушити з мiсця. Обр поправив мое волосся, що розтрiпалося пiд час бiгу i тепер закривало моi очi й лице, прицмокнув, оцiнюючи мою красу. Тут пiдiйшов Лихо, запитав ламано по-нашому:

– Де ховаеться?

Я вiдразу зрозумiла, хто його цiкавить, – i страх охопив мене ще гiрше. Мовчала. Вiн повторив запитання:

– Де ви ховаетеся? Де жiнки?

Я продовжувала мовчати, не знаючи, скiльки iще так зможу грати у Зою Космодем’янську.

Недоля ухопив мене за косу i притяг до себе, просичав просто у лице:

– Вона покаже.

Тут вiн мене вдарив долонею в обличчя, але той удар був бiльше принизливий, нiж болючий. Раптом у менi щось пробудилося. Я поглянула ординцевi в очi i плюнула просто в морду. Вiн застиг на мить, потiм вдарив кулаком в живiт. Я впала. Іншi кинулися на мене – i я таки заробила кiлька добрих копнякiв ногами. Вони били щиро, вiд душi, та я скрутилася калачиком i закрила голову.

На цей гармидер позбiгалися й iншi степовики.

Побоi, як i тодi, стримав Недоля. Вiн говорив щось до них, пояснював. Наскiльки я зрозумiла – вони мали намiр мене продати, а за покалiчену багато грошей нiхто не дасть. Тодi поставив мене на ноги, приклав меча до горла.

– Ходи з нами. Будеш показувати.

Вони вели мене помiж кущами та деревами, витягали на берег рiчки, штовхали i смикали за волосся, кричали та погрожували своею зброею.

Я мовчала. Думала за свого Івана, який десь там лежить на полi й дожидае мене. Певно, вже не дочекаеться, бо нашого сховку я обрам видавати не збиралася. Хоча вони i так би мене не вiдпустили, не помилували…

Побачивши, що я мовчу та стомившись блукати по щiльних заростях, обри повернулися в свiй табiр, посiдали i розвели багаття. Я сидiла осторонь i дослухалася до того, про що вони гелготiли. Думала.