Украдена батьківщина. Трилогія

Їх першими кругом вiтали дiти,

Жiнки пiд ноги клали квiти,

А матерi втирали з щiк сльозу,

Дiвчата дарували iм свою

Усмiшку юностi невинноi красу,

А потiм на ходу

Руками брали за стремена;

Хустинки, вишитi дiвочими руками,

Своiм братам, тим мужнiм козакам,

З любов'ю нiжно дарували

І шаблi iхнi цiлували.

На третiй день походу

Дае усiм Дiр згоду

На вiдпочинок всiх полкiв

На берегах Днiпра.

Два днi вже вiдпочинку промайнули

І з суден вояки вже вiддихнули,

Що по Днiпру багаж везли.

Усi у радостi були,

До ночi пiзньоi лунали

Веселi жарти i пiснi,

Якi Аскольдовi згадали

Забутi днi

Його дитячих тих рокiв.

Не спалося йому цiеi ночi

І вiн, вiдкривши очi,

Лiчив на небi зорi тихi

І слухав плескiт теплоi води,

Який доносився сюди

Нагрiтоi за день липневим сонцем.

Аскольд дивився, як згасали зорi,

Пiдвiвся i пiшов поволi

Де в водах вiдбивалася заграва

Промiння першого зi сходу.

Зайшов по плечi в воду,

Умив свое лице,

І тут почув вiн прохолоду,

Яка даруе вроду

І тiлу силу повертае,

Бадьорiсть душу наповняе.

Над ранок табiр спав,

Залитий сонця першого промiння.

Аскольд гадав,

Чому так весело виблискуе камiння

На березi Днiпра.

Це були тi приемнi почуття,

Якi будили серце юнака

До рiдноi природи.

Так не хотiлося йому вертатися у табiр,

Щоб знову слухати ранковий гамiр

Веселого у святi товариства.

Торкнутися хотiв намиста

Теплом душi,

Природа де повисла

Квiтками у травi,

І променiв заграв в росi,

Якi дзвенять у пiснi цвiркуна.

І вiн пiшов по березi Днiпра,

Прилiг у трави запашнi

І там лише заснув.

І вже у снi

Вiн плескiт хвиль вiдчув,

Що берег стали пригортати,

Немов хтось хтiв його руками обiйняти

І приласкати,

Але не мiг.

І ось почув вiн смiх

Дiвочий, тихий, нiжний

І наче струмiнь неба грiзний

Просяк його наскрiзь,

Коли побачив у водi

З собою майже поряд

Дiвочi, голi груди, молодi

І коси довгi, що iх прикривали.

Один лиш погляд крадькома

І трави вже його ховали,

А губи голодно збирали

З тих трав росу.

Лежав вiн як мерлець,

Без руху, наче камiнець,

Щоб не злякати ту дiвчину.

Вона поволi одяглась,

Зiйшовши на стежину

Пiшла у чийжесь гай,

Який стояв як вiчний рай

У пахощах трави i квiтiв.

Такого вiн не бачив

Ще нiколи в свiтi,

Промiнням сонячним

Залиту всю поляну,

Яка була перлиною

Земного раю.