Украдена батьківщина. Трилогія

І раптом вiн розгледiв у травi

В уквiтчанiм вбраннi

Ту саму дiвчину

З косою на плечi,

В вiнку на головi.

Вона складала рiзнi квiти,

І колоски, як дiти,

Ласкаво пестила рукою,

Що були вирванi у житi.

Аскольд цiеi ж митi

Зайшов до неi з боку,

Не смiв ii лякати,

Став наближатися потрохи,

Хотiв лише сказати,

Щоб не боялася вона.

Коли ж сама

Пiдвела своi карi очi,

Якi були як темнi ночi,

– У них свiтилось здивування

І запитання —

Де взявся цей юнак?!

Прудкi дiвочi груди з хвилювання

Пiдносились i опускались так,

Що боляче зробилось юнаковi

За цi важкi переживання.

Негайно заспокоiти хотiв,

Але не змiг знайти вiн слiв

Тих нiжних й теплих,

Якi б дiвоче серце обiгрiли,

Вiд болю би не млiли

Казковi цi уста.

А дiвчина сама

На ноги пiдвелася

І мовчки розглядала юнака.

Помiтив вiн в ii очах,

Що ген пiшов вiд неi страх,

Горiли очi здивуванням.

Їi бажанням

Було негайно зрозумiти,

Чому вiн топче квiти

У ii гаю.

Тодi Аскольд промовив тихо:

«В думках моiх немае лиха

Не бiйся ти мене, дiвчино мила,

Яка ж ти господи, вродлива!

Я украiнський полководець,

Що з Киева прибув,

А зараз був

На пiвднi Украiни,

Де вели ми боi

За землi нашi i оцi твоi гаi,

Щоб ти сидiла в квiтах,

Вдихала нiжний аромат,

Що би зростала у житах,

Засiяних далеких днiв

Руками наших тих дiдiв,

Яких з тобою е ми поколiння,

І iх життям дароване благословiння,

Щоб ми продовжили його

На землях Украiни!»

Вона повiрила йому,

Чуттям жiночим глибину тих слiв вiдчула

І вмить забула,

Що вiн хотiв

Їi тут квiти розтоптати.

Вона дивилася уже як мати

На сина, що прибув

З краiв далеких,

Із тих боiв нелегких;

Вдивлялася на нього з нiжнiстю сестри,

Що в муках кликала братiв прийти

Їi дiвоче серце розкувати

Й на мужнiх грудях приласкати

Їi жiночу самоту.

Аскольд захоплено дивився на дiвчину,

Немов на ту калину,

Що квiтла у гаю.

Не знав вiн нi одну людину,

Яку б прийняв так близько за свою,

Таку вiдкриту, милу, дорогу.

І сам собi вiн дивувався,

Як мiг вiн жити всi роки

Без дiвчини, що перед ним стояла,

Яка собою доповняла

Його життя,

Якого б суть пропала,

Коли б вона тут не була.

І вiн тонув в очах цих щирих,

В яких стояла вже сльоза,

А чорна iх брова,

Як змах крила,

Робила риси милi

Нiжного дiвочого лиця.