Украдена батьківщина. Трилогія

Їi коса на груди впала

І так звисала,

Немов собою обвивала

Тонкий тендiтний стан.

Аскольд вже на колiна став,

В долонi загорнув дiвочу руку

І з нiжнiстю ii вiн цiлував,

Так, наче вiн губами припадав

До джерела дiвочого настою,

Немов вiд спраги вiн вмирав,

І цей п'янкий нектар

Хотiв забрати iз собою,

Щоб спрагу наситити свою.

А дiвчина стояла мирно,

Тримала руку у важких долонях,

Якi несли меча, щоб ворога розбити,

Їi невиннiсть захистити

І дати iм обом життя

Для зустрiчi цiеi.

Тому вона

Горiла нiжнiстю своею

До цього юнака,

І з свого джерела життя

Дiвочiсть би вiддала всю до дна,

Щоб напоiти його спрагу.

Вона б сама

Його душею стала,

Щоб вiчно жили цi гаi,

В ранкових росах цвiли квiти,

І нiжками у травах тих побiгли дiти,

Що би iх цiлували матерi уста,

Щоб шелестiли iх жита

На землях споених росою,

І вмитих кров'ю iх дiдiв,

Що здавна захищали рiд собою

Вiд лютих ворогiв.

Вона не забираючи руки,

Бiля Аскольда стала на колiна

– Вони щасливими були,

Душа ii вiд щастя млiла,

І вже хотiла щось сказати,

Та засоромилась,

І стала квiточки збирати,

Що тут лежали до приходу

Цього юнака.

Аскольд помiг цi квiти iй зiбрати,

За руку допомiг iй встати

І з ласкою вiн мовив:

«Дозволь дiвчино запитати,

Яке iм'я твое,

І звiдкiль родом ти,

Чи батько, мати в тебе е,

– Ім'я ж мое – Аскольд!»

І дiвчина промовила уперше,

Той голос був, як пiсня солов»я

Настiльки нiжний, мов мелодiя,

Сама ж схилилась, як стеблина,

І тихо мовила: «Калина!

Ми тут живемо у сусiдньому селi.

Там батько, мати, родичi усi.

Завжди орали землю,

Ростили в полi жито,

А це мое намисто

Дароване матусею моею,

На вiрнiсть з нашою землею,

Щоб завжди працю шанувати

І свiй народ.

А це ось наш город,

Що житом половiе,

Мiй тато його сiе

З матусею у двох!»

Вони обое вийшли на дорогу,

Що гай i жито роздiляла рогом

І повертала недалеко до села.

Калина ще рiднiшою була,

І вiн вже знае,

Так щиро вiн ii кохае!

– Їi не зможе залишити,

Без неi вже йому не жити!

Аскольд стояв спиною в жито,

Калина стала перед ним,

І вiн спитав невпевнено i тихо,

Вже скiльки лiт i зим

Вона живе на свiтi.

Калина вiдповiла:

«Сiмнадцять вже минуло.»

Сама чомусь почервонiла,

За це немов iй соромно було.