Украдена батьківщина. Трилогія

Тодi Аскольд рiшуче й впевнено сказав:

«У почуттях моiх горить любов,

І ввечерi сюди, ти вийди знов,

До цього ж дуба,

Калина моя люба!

Бо я пiду вже назавжди

До нашоi столицi.»

Поправивши спiдницю

Калина згодою кивнула головою

І зникла у житах як птах.

Вона з собою

Забрала в нiжних почуттях

Навiки серце доброго Аскольда.

Тягнувся день, як рiк,

Аскольд ходив по табору iз боку в бiк.

Пiд вечiр, вже не маючи терпцю,

Вiн знов знайшов поляну цю,

Де ранком тут зустрiв Калину.

Постоявши вiн десь з годину,

Пiшов на мiсце, де прощався,

– З Калиною своею в квiтах повiнчався.

Знайшов пеньок, на нього лопуха поклав

І, сiвши в напрямку дороги,

Вслухався в шепiт трав

– Не ковзають бува по них ii вже ноги.

Але дорога була бита,

На себе не схиляла жита.

Червоне сонце вже згасало

І там за гай упало,

З собою день забрало,

І тiнi темнi поповзли

У жито i сюди,

Де вже таiлися дуби,

Купаючись в вечiрнiй прохолодi.

Аскольд побачив раптом в далинi,

Як наближалась у пiтьмi

Вона, Калина мила.

І понесла його навпроти

До нинi невiдома сила.

Мiж гаем i житами

Вони зустрiлися у двох,

Немов мiж рiзними морями

Природа увiбрала iх обох.

Аскольд до себе пригорнув Калину,

Як ту перлину,

Що лиш йому життя давала,

Вона ж сама припала

До постатi близькоi —

Не було бiльш людини дорогоi,

Як вiн, Аскольд, ii коханий,

Рiшучий весь i невблаганний

І тут розтанула вона уся

В його мiцних обiймах —

В едину плоть вони злилися у житах.

По таборi iшов вiн в пiзнiй час,

Давно вже гамiр згас,

Лиш там, то тут ходили

Самотнi вартовi.

Як з пiд землi,

Взялися тут десь зв'язковi,

Якi Аскольду доповiли,

Що Дiр його шукав

І всiм полкам вже наказав

На сходi сонця у похiд збиратись.

Новина ця, як прохолода

Вiйнула в душу:

«Яка тут може бути згода,

Коли я мушу

Дiру все сказати,

Вiн мае знати,

Що я Калини не покину!

Повинен я ii забрати,

– Дружиною менi повинна стати!»

Подумав i пiшов до Дiра.

А Дiр в той час не думав спати,

У роздумах сидiв,

В вiкно став поглядати,

Пiдпершись мужнiм кулаком.

Побачивши Аскольда, усмiхнувся,

Бо вже його чекав!

Аскольд вiдразу ж розказав,

Що вiн зустрiв свое кохання,

І що нема найменшого вагання

До вiрностi Калини.

І просить Дiра вiдмiнити тi години,

Якi призначенi в похiд.