Вітіко

Пiсля сьомоi години вечора до покою зайшов чоловiк у кожуху, смушковiй шапцi, грубих бiлих вовняних штанах i важких чоботях.

– Слава Богу! – проказав чоловiк.

– Дякувати Богу! – вiдказали присутнi.

– Томе Йоганнесе, скрипалю, ти ще живий! – зрадiв Вiтiко. – Мене страшенно тiшить, що ти вiдвiдав нас! Як там твое мистецтво?

– Агов, Вiтiко, – вiдповiв чоловiк, – тож ви ще пам’ятаете мене! – А як мистецтво? Весiль уже майже немае, а на танцях музик щораз бiльше стае. З рiпи на своему полi я можу жити краще, нiж iз мистецтва.

– То живи тепер i з рiпи, i з мистецтва, – мовив Вiтiко.

– А що вас привело до нас узимку? – запитав чоловiк.

– Так склалося, – мовив Вiтiко.

– А ви тепер побудете в нас довше, нiж ранiше? – запитав чоловiк.

– Як складеться, я й сам ще не знаю, – вiдповiв Вiтiко.

Поки точилася розмова, Мартин поклав на стiл буханець чорного житнього хлiба та нiж, поставив сiль. Чоловiк сiв за стiл, вiдрiзав собi скибку хлiба, посипав сiллю i iв.

Потiм вони розмовляли про всяку всячину: про тих, хто помер, i тих, хто взяв шлюб; про тих, хто пiшов у широкий свiт, i тих, хто прагнув вiйни у внутрiшнiх землях, щоб пiти туди i розжитися здобиччю. Розмовляли про рiльництво, плекання худоби, про те, що дiеться в лiсi, i загалом про те, що е нового у свiтi, та про iнше.

Коло дев’ятоi години чоловiк пiдвiвся, побажав на добранiч i пiшов. Люсiя винесла з покою прядку, Мартин iз собакою i Раймундом пiшли спати, а Вiтiко вмостився на своему ялицевому ложi, лишивши дверi з кiмнати до покою вiдчиненими i давши дотлiти сосновому полiну на свiтнику.

Наступного ранку Вiтiко оглянув, як оглядав учора вдень гору, долину i лiс, дiм, у якому вiн жив, i свое господарство. Оглянув два запряги волiв, корови, вiвцi, свинi, птаство, а також клунi, дровiтню, возiвню, комору i льох. Потiм пiшов до трьох найближчих сусiдських хат i провiдав iхнiх мешканцiв. Поiвши, знову поiхав на своему конi в лiс.

Пополуднi наказав, щоб прийшов кравець, i замовив собi вбрання з грубоi бiло-сiроi вовняноi тканини, яке можна було б виготовити i одягати в лiсi. Через Мартина придбав собi й сiру повстяну шапку.

Увечерi в освiтлений покiй до Вiтiко прийшло четверо чоловiкiв у кожухах: скрипаль Том Йоганнес, стельмах Стефан, ткач Христ Северин i тесля Давид. Мартин знову поставив перед гiстьми хлiб та сiль, i вони iли, як i Том Йоганнес учора.