Вітіко

По той бiк рiчки лежала Богемiя, вкрита гарними лiсами, i знову лiсами, а потiм рiвнинами, де чергувалися лiси i поля, що давали поживу людям. Вiтiко бачив лiс, у якому вiн стояв учора, лiс, у якому було Чорне озеро, а далi знову сутенiли лiси. Та й на схiд тягнулись лiси i лiси.

– Тут мала б стояти королiвська фортеця, – мовив Вiтiко.

– Так, а мiг би жити i якийсь високий пан, – додав Флорiан.

– Цей лiс набагато бiльший, густiший i непрохiднiший, – зауважив Вiтiко, – нiж лiс коло будинку Генрiха пiд Трьома Сiдалами, i тут вiн широкий, вiльний i пишний.

– Тут колись уже щось було, – мовив Флорiан, – не житло, а якась свята споруда, мiсце для молитви. Тут на найвищому мiсцi в хатинi з ялицевих колод стояв для вшанування образ святого апостола Хоми. Це було ще за тих давнiх часiв, коли в Лiсовому краi панувало ще багато християнських володарiв. Тут жив могутнiй рiд. А потiм люди почали справляти тризни, якi тодi ще були поширенi в Богемii, святу будiвлю розiбрали, або ж спалили, або ж вона сама звелася нанiвець, i тiльки це мiсце ще досi називають вершиною Хоми.

– А кому належить земля, на якiй ми тепер стоiмо?

– Князю Собеславу з Богемii, – вiдповiв Флорiан. – Вiн може порядкувати нею або подарувати ii, як йому заманеться.

– А в чиiй краiнi живеш ти? – запитав Вiтiко.

– Я людина князя Собеслава, – вiдповiв Флорiан. – У Рихновi внизу навпроти гори Освальда стоiть моя лiсова хижка з лукою i худобою. Ми на далекi гони не маемо сусiдiв i мусимо довго йти, щоб дiйти до Мiхелю.

– Так, я дивлюся в тому напрямi, – мовив Вiтiко, – але ходiмо далi.

Вiн спрямував свого коня на стежку по той бiк пагорба вниз.

Подорожнi знову зайшли в лiс, що був не менш гарний i густий, нiж той, крiзь який вони виходили на гору.

Коли минула година i вже почало сутенiти, вони дiйшли до рiчки.

– Це Влтава, – пояснив Флорiан.

– Вiтаю тебе, темна водо, що я так довго не бачив тебе! – промовив Вiтiко.

Вiтiко i Флорiан перейшли Влтаву по мiсточку i пiдiйшли на тому боцi до невисокого й довгого пагорба.

– Це Фримбурк, – повiдомив Флорiан, – i тут ми заночуемо.

Вони вийшли на пагорб, де стелились луки i невеличкi лани, i побачили чимало хат. Усi вони були рубанi й мали широкi покрiвлi. Одна, проте, була з каменю i мала масивну круглу кам’яну арку ворiт.