Вендета по-українськи

Дiйснiсть уже не видавалася такою похмурою i непривiтною. Купив пачку «Мальборо». Запалив. Вирiшив на роботу не йти зовсiм, а обмiркувати як слiд ситуацiю. Добре було б узяти пляшку шампанського i коробку цукерок та гайнути до Галi в гуртожиток. Але вiн не знав, у яку змiну Галя сьогоднi працюе. Та й пiдозру в неi може викликати, коли з’явиться вдень i з шампанським. Краще не ризикувати. Що робити з валютою? Може, в банк здати, нехай полежить до кращих часiв, iще й проценти набiжать? Проте, паспорта з собою не взяв.

Без документа не приймуть, це не Швейцарiя чи Лiхтенштейн, ще й запитати можуть, звiдки така сума «зелених»? Сховати? Але де? Дома, в хатi – ризиковано. Мар’яна може на них надибати. Вона нюх мае на грошi, знайде, де б не сховав. Дивно, що дотепер тих п’ятдесят доларiв, запханих за шафу, не виявила. Розказати все iй? Та вона такий галас учинить i вiдбере все до копiйки! Нiякоi користi для себе особисто мати не буду. Як був злидарем, так ним i залишуся. Скiльки б грошей не принiс, який би скарб не знайшов – до рук прибере i по копiйцi тицятиме: на сигарети, на обiд. Навiщо, скаже, тобi бiльше? Невже не зрозумiло, що чоловiк без грошей – нуль, манекен, порожне мiсце?..

Раптом сипонуло снiгом, звiявся вiтер i запахло зимою. Микола пiдняв комiр куртки i пожалкував, що не прихопив з дому рукавиць – руки замерзли. Весна спiзнювалася. І хоча був уже початок квiтня, природа не поспiшала пробуджуватися i прощатися iз зимою. Однак лапастi снiжинки швидко танули, утворюючи на асфальтi бруднi калюжi.

І якби не холодний проникливий вiтер, що зненацька налетiв на мiсто, жбурляючи в лице крижану сiчку, можна було б якось терпiти. Барбiрош глянув лiворуч, праворуч iз намiром швиденько перейти вулицю i сховатися вiд негоди пiд дашком бiля входу в колишнiй центральний унiвермаг, а тепер просто супермаркет, подумки прикидаючи, чи встигне перебiгти, поки довга колона автомашин стоiть у два ряди, чекаючи зеленого свiтла свiтлофору. Побачив жовтого пузатого «Ікаруса», котрий ось-ось рушить вiд зупинки, збагнув, що перебiгти встигне, якщо негайно кинеться вперед. Не зволiкаючи швиденько подолав половину шляху, почув сигнал водiя автобуса, мовляв, якого дiдька лiзеш пiд колеса, i раптом, наче хтось схопив Миколу за плечi, грiзно крикнувши: «Стiй!». Барбiрош зупинився здивовано, ще не розумiючи, що сталося, проте шкiрою вiдчуваючи небезпеку, напружився i вiдхилив назад голову. Повз нього на великiй швидкостi пронеслася iномарка – бiлий «опель».