Біль і гнів. Книга 1

Пам’ятае, як Твердохлiб, молодий ще тодi та запальний, ткнув у ii бiк пальцем i сказав: «Хай i вони он iдуть!» Щоб iшла розкуркулювати Данилiвну i Васильовича. Людей, чий хлiб iла, в чиiй хатi жила.

«Що ж, запишемо й вас, – сказав тодi Путько. – Як ваше прiзвище, товаришко?»

І як вона не посмiла вiдмовитись. Як вийшла потiм разом iз комiсiею по розкуркуленню, як холола в душi перед неминучою зустрiччю з своiми господарями, i як пожалiв ii Нешерет, який очолював ту невеселу комiсiю:

– Ви уже, вчителько, йдiть собi в школу, а ми уже якось самi.

 – Сам не був переконаний, що Приходька треба розкуркулювати: наполiг на тому Володька.

І як вона стояла, отерпла, в порожньому класi. Як побачила валку саней посеред вимерлоi вулицi… i на останнiх санях, позаду якогось дядька з низько, на самi очi насунутою шапкою, Васильовича й Данилiвну з сином. Данилiвна застiбала на синових розхристаних грудях кожушок, Васильович же сидiв закам’янiлий, i страшно, i мертво черкали по снiгу спущенi з саней ноги…

Іще пам’ятае Тетяна, як повернулася додому.

Як зайшла на втоптане подвiр’я, i як закричали нiмо до неi вiдчиненi навстiж повiтка i саж, сарай i комора. Як вона похапцем, збиваючи до кровi пальцi, зачиняла тi дверi, i як iй було моторошно, коли лягла спати: наче в кiмнатi, де ще сьогоднi жили Данилiвна й Васильович, лежав хтось мертвий…

Тому лише вранцi наважилася заглянути до кiмнати навпроти. Учора ще прибрана, привiтна й затишна, з барвистими рушниками по стiнах, осяяна лагiдним усмiхом Данилiвни, кiмната була сьогоднi оголена, обшарпана, затоптана.

На пiдлозi валялися недокурки, якесь ошмаття, хтось лишив слiд засаджених у гнiй чобiт. Обдертi стiни слiпо темнiли прямокутними, бiльшими i меншими плямами, – там ще учора висiли численнi фото рiднi Приходькiв: чи то Данилiвна прихопила iх iз собою, чи комiсiя прилучила до описаного куркульського майна…

Тетяна так i не зайшла досередини: одступила у сiни, обережно, мов у хатi був хтось тяжко хворий, причинила дверi…

І зараз, поглядаючи на Васильовича, думае, чи згадуе про те Приходько? І як йому вдалося повернутися в село?.

.

Васильович згадував, i не раз. Як його розкуркулювали, i як вiн був на громадянськiй, воював у червоних. Посвiдка ота його i врятувала.

Вже на вокзалi в Хоролiвцi, коли iх стали вантажити до вагонiв, коли очманiлi од лементу й гвалту мiлiцiонери вже не так пильнували, хто куди лiзе, вiн коротко кинув синовi: «Припильнуй за матiр’ю!» – i, зiгнувшись, шмигнув пiд вагон.