Біль і гнів. Книга 1

І то його щастя, що вже добре стемнiло, а то i не втiк би.

Лежав у заметi, зарившись з головою у снiг, чекав, поки спорожнiе перон. І все йому вчувалося, що його кличе Данилiвна.

Аж тодi, як поiзд рушив (не тукнув, не свиснув – поiхав, мов украв), як у густiй уже пiтьмi вовчим оком згас лiхтар кондуктора, сторожко звiвся Васильович.

Спершу бiг просто в степ, подалi од залiзницi. Бiг навмання, провалюючись у глибокi замети, важко вигрiбаючись iз снiгу, аж поки станцiя лишилася далеко позаду.

Аж тодi повалився набiк, бо серце, здавалося, от-от пролама груди: гупало молотом. Лежав, хрипко дихав, хапав жадiбно снiг i все не мiг остудити запарене тiло. А як трохи вiдпочив, звiвся i знову пiшов.

Куди – не знав iще й сам.

Степова чорна безвiсть нiмiла довкола. Десь було небо – зникло за хмарами. Десь були села – пощезали в пiтьмi. Чорно попереду, чорно позаду. Пiд ногами – снiгове бездорiжжя, а Васильович iшов та й iшов, i вже був мокрий, як хлющ…

Аж пiд ранок, коли набрiв на село та наважився постукати у вiкно крайньоi хати… коли гостиннi господарi, не питаючи, хто вiн i звiдки, напоiли гарячим чаем з липовим цвiтом та послали на пiч… коли гарячий черiнь враз повив його розпареним духом i вiн поплив, поплив у сонну безпам’ять… останне, про що подумав Васильович, це те, що йому треба пробиватися в Харкiв, до всеукраiнського старости: не мiг ризикувати довiдкою про участь у громадянськiй: давати ii першому стрiчному!

Тиждень добирався до Харкова.

Де пiшки, де на санях: залiзницю оминав, та й не було б за що купити квиток, бо всi до копiечки грошi лишилися в Данилiвни. Всюди казав, що iнвалiд громадянськоi i оце добиваеться в Харкiв: клопотати за пенсiю. Виручала довiдка, бо перевiряли документи не раз: багато в той час отаких бездомних дядькiв тинялося селами.

До Петровського не так легко було попасти. Треба записатися в чергу й чекати, а чекати Васильович не мiг.

Весь час пекла думка, що поки вiн оббивае пороги, отой поiзд, той тать невсипущий, все чахка й чахка – котить у Сибiр.

Вирiшив ловити Петровського на вулицi. Рознюхав, де живе всеукраiнський староста, два днi i двi ночi ховався од мiлiцiонерiв та якихось людей у чорних шкiрянках, а на третю добу вранцi, немитий, неголений, з палаючими похмурою рiшучiстю очима (сам би себе не впiзнав, аби глянув у дзеркало), кинувся мало не пiд колеса машини.