Біль і гнів. Книга 1

Доки отi молодики у чорному, якi бiс його зна звiдкiля й набiгли, викручували руки Васильовичу та облапували, шукаючи зброю, Петровський наказав шоферовi зупинитися, вилiз iз машини. І, побачивши старосту, шарпонувся до нього щосили Васильович.

– Одпустiть чоловiка, чого до нього чiпляетесь! – спокiйно мовив Петровський, i його сiрi очi спалахнули лукавими вогниками. – А ти, дядьку, чом пiд колеса стрибаеш?.. Жити набридло?.. Та одiнь свою шапку, я не пiп, що пiд благословення лiзеш…

Васильович слухняно натягнув на голову шапку, що була впала пiд час сутички з отими анахтемськими молодиками у чорному, якi знову кудись пощезали – мов провалились пiд землю.

– Кого, дядьку, шукаеш? – допитувався тим часом староста.

– Вас, товаришу Петровський!

– То сiдай у машину… Менi на засiдання – по дорозi й розкажеш… – І вже до якогось, що сидiв на задньому сидiннi, тримаючи туго набитий портфель на колiнах: – Ану посунься, дай чоловiковi сiсти!

Приходько якийсь час мовчав – не мiг зiбратися з думками.

– Так що тебе привело?

– Бiда привела, товаришу Петровський.

– Знаю, що не танцювати приiхав. Розказуй, що там у тебе!

Зiбрався нарештi з духом – розказуе Васильович. Показуе й довiдки: спершу про фронт, тодi про розкуркулення.

– Наймитiв держав?.. Тiльки правду кажи!

– Ось моi наймити! – простягнув догори долонями руки Васильович. Долонi мов рогом поросли: на мозолевi мозоль. – А брехати змалку не вчився…

– А жiнка – з куркульського роду?

– З того самого, товаришу Петровський: поки й замiж узяв, у куркулiв з наймiв не вилазила. Як не вiрите, то пошлiть кого, хай розпитае…

– Є в нас час посилати! – мов аж розсердився Петровський. – Я i з тобою, товаришу, й хвилинки не розмовляв би, аби вiдчув, що ти крутиш… Давай свою довiдку!.

Наказав зупинити машину.

– Я ось тут напишу, щоб тебе не смiли чiпати… До районникiв… Або краще в область. Там не такi гарячi голови. – i, пишучи вже, поцiкавився: – У колгосп збираешся?

– Я зараз, товаришу Петровський, нiчого не знаю, – чесно зiзнався Васильович.

– Так i не знаеш? – усмiхнувся староста.