Біль і гнів. Книга 1

 – Гляди, не запiзнися, товаришу… Поки що ми просимо, а пiзнiше щоб тобi не довелося проситись… Тримай свою довiдку!

І тiльки Васильович полiз з машини, як Петровський iще щось згадав:

– Грошi е на квиток?

– Та дякую, якось уже доберуся, – зам’явсь Приходько.

– Ану, давай сюди довiдку! – І пiд першою резолюцiею, щоб Приходька не чiпали – повернули майно, дописав: «Начальниковi вокзалу. Вiдправити товариша Приходька у Хоролiвку».

Паном повернувся додому Васильович.

Як зайшов до контори, то у Твердохлiба й щелепа донизу одвисла. Думав, що чоловiк давно у Сибiру, а вiн, – здрастуйте вам! – на порозi. Не iнакше – утiк!

Читав Твердохлiб категоричний наказ iз областi повернути все майно Приходьковi, читав i блiд на виду. Та вони там що: подурiли? Куркульню назад повертати! Врештi, трохи отямившись, буркнув Приходьковi зайти завтра вранцi, а сам на коня та в район.

Повернувся з Хоролiвки ще лихiший, нiж був.

Мало, що його не схотiли й слухати, а ще й добре намилили шию. Попередили: ще один такий випадок – прощайся з партiйним квитком!

Коли наступного ранку Васильович прийшов до контори, Твердохлiб на нього й не глянув. Похмуро сказав, щоб забирав, що йому там належиться.

– А я забирати не буду, – вiдповiв твердо Васильович. – Ви забирали, ви й привезiть, i на мiсце поставте.

Повернувся i вийшов.

Того ж дня йому привезли все майно. Заносили в хату лiжко i стiл, скриню з одягом, все домашне начиння – Васильович i рукою не поворухнув, щоб помогти.

А коли його питали, де ставити, вiдповiдав:

– Ставте, де брали.

Дядьки почували себе дуже незручно, один Курочка сокотав коло саней, пiдкочувався радiсним клубочком до Приходька:

– А я що казав: правда завжди наверх випливе!.. Заносьте, хлопцi, заносьте, ще й могорича заробимо!..

Вiн же й вiдповiв Васильовичу, коли той поцiкавився хмуро, а чому не пригнали разом i худобу:

– Так що Твердохлiб не велiв.

Сказав, що не великий пан – вiзьме й сам.

Васильович, однак, по худобу не йшов. Нi того дня, нi наступного. Щось зламалось у ньому, якась нехiть до всього сповнила невгомонну досi натуру; йому було мов аж байдуже: стоять кошара й стайня порожнi чи щось у них ворушиться. Навiть у хатi ладу не дав: узявся був дiставати одiж iз скринi, та й рукою махнув.