Біль і гнів. Книга 1

І коли Тетяна зайшла йому помагати, сказав:

– Хай уже так… Ось повернеться Данилiвна, отодi й розберемось…

Данилiвни й сина не було цiлий мiсяць, хоч Приходьковi й пообiцяли в областi, що сiм’ю його повернуть негайно, але ж поiзд отой не стояв на мiсцi, а котив та й котив, поки опинився у Прибайкаллi, в отому кiнечному пунктi, де мали жити розкуркуленi. Так що Данилiвна надивилася свiту в безплатнiй тiй подорожi! Тож поки писали офiцiйного листа, поки той лист мандрував по iнстанцiях, а потiм трусивсь у поштовому вагонi, поки розшукували Василя i Данилiвну (бо ii, куркульню, наче маком сипонуло в неосяжнi сибiрськi простори), мiсяць i збiг.

І весь оцей мiсяць не виходив на вулицю Васильович.

Бiльше сидiв у хатi. Спершу взявся лагодити упряж, та згодом i кинув: вiдчував себе так, мов робив те iз примусу. Зiбрав хомут, одволiк у комору, звалив байдуже в куток, хоч ранiше акуратно розвiшав би на спецiально вбитих кiлочках, а якби побачив, що хтось отак кинув, – надавав би по шиi. Понипав, понипав – давай прибирати в стайнi.

Згрiб розтрушене сiно, а викидати замерзлий гнiй вже й не пiднялися руки. Одставив вила в куток, вийшов iз стайнi, i двiр, завалений снiгом, здався йому аж чужим, наче вiн не був у ньому й хазяiном. Чи тому, що худоба й досi була у колгоспi, чи тому, що снiг засипав подвiр’я i лише вузенька дорiжка – од ворiт до хати – снувалася по ньому, чи тому, що досi не повернулися дружина та син, а може, й тому, що вiн нiяк не мiг забути той день, як його розкуркулювали – тiльки робота, до якоi його привчали мало не з колиски, яку так любив i без якоi досi не мiг прожити i дня, робота, заради якоi вiн i жив на землi… якою був щасливий – отим тихим вдоволеним щастям, що прожито ще один день не даремно… робота, для якоi й народився, втратила для нього будь-яку принаду, не приносила втiхи.

Лагодити упряж?.. Для чого?.. Прибирати у стайнi? Навiщо?.. І якби не звичка, що була сильнiша за нехiть, яка труiла все тiло Васильовича, вiн упав би, мабуть, на лiжко та й валявся б вiд ранку до вечора.

А так знову повернувся до хати, заходився шити синовi чоботи.

Набiр на тi чоботи придбав ще пiд час непу в Хоролiвцi. Обiйшов усi ятки, пропустив помiж пальцями усi заготовки, вибираючи й на передки й на халяви, й на союзки, а пiдметки купив – ножем не урiжеш. Привiз, розгорнув: «Оце i в тебе, Васильку, будуть хромовi чоботи!» Тiльки довго Василевi довелося чекати обiцяних татом чобiт: спливло лiто, i друге, i трете, а набiр все лежав неторканий.