Біль і гнів. Книга 1

Вже i дратву зсукав, i дiстав дерев’яних гвiздкiв, i ножа шевського зробив iз староi коси, i вистругав двi колодки – синовi якраз по нозi, та ще ж щоб i моднi були, а син все ходив у старих. І не тому, що жалiв Васильович хрому – не доходили руки. Лягав, уставав – усе думав, як би дня доточити, одiрвавши од ночi.

А зараз, завдяки Твердохлiбовi, часу у Васильовича – хоч у копи складай! Весь день марудиться – шукае роботи. То й дiстае iз скринi отой хром, завчасу припасений, та й сiдае за чоботи.

– Оце, – сказав Тетянi, – повернеться син та й узуе.

Пiд кiнець майже не спав: все здавалося, що от-от мае ввiйти дружина iз сином. То наче хвiртка рипне – Васильовича так i пiдкине, то мов хтось ступить на ганок, i вiн зриваеться з постелi та й бiжить, у чому був, у сни:

– Хто там?

Постоiть прислухаючись, – мовби нiкого. А разом наче хтось закляк по той бiк – зморено дихае. Одсуне засув Васильович, дверi сiнешнi одчинить – нiкого. Тiльки голий мiсяць мерзне вгорi та чорнiють застиглi дерева. Зiтхне важко Васильович та й у кiмнату.

І довго потiм сидить на охололiй постелi – курить цигарку.

Була б удома Данилiвна – вона б йому накурила! А так: он валяеться недокурок… – неохота й нахилятися.

Врештi настав день, коли чоботи були готовi. Тетяна саме сидiла над зошитами, коли Приходько просунув голову в дверi:

– Олексiiвно, а йдiть-но сюди!

Посеред столу, на пiдстилцi, стояли щойно пошитi чоботи. З високими халявами, з широкими носками, вони блищали, мов чорнi дзеркала.

Васильович пiдiйшов до чобiт, любовно провiв шкарубкими, огрубiлими пальцями по вистроченому рантовi, сказав, мовби своiй роботi дивуючись:

– І зносу не буде!

Чоботи так на столi Василя i дiждалися.

Вони повернулися аж пiд вечiр, в суботу, хоч приiхали в Хоролiвку ще вчора. За два днi перед цим iз неба сипало, мов iз вiялки, i всi села потонули в снiгу. Позасипало по самiсiнькi стрiхи, люди вранцi ледь одчиняли дверi та притьмом за лопати: пробиватися до худоби, щоб не подохла з голоду.

А в степу такого намело, що й не пробитися. Лишень у суботу рушили першi пiдводи, й на однiй iз них прибилися додому Данилiвна з сином.

– Думали, що в полi вже й заночуемо. Як пiдбилися конi, як стали, – нi туди нi сюди…

Данилiвна закушкана, замотана – тiльки очi й видно. Один клунок попереду, другий позаду, як зайшла у двiр, то не до хати, не до чоловiка, що вискочив на порiг, а до стайнi:

– Старий, а де Лиска?

– Оце! – збентежено мовив Васильович.