Біль і гнів. Книга 1

Як повернувсь до Тарасiвки, як вивалив у конторi на стiл отаку купу грошей – в бухгалтера й очi на лоба полiзли! А Васильович повiв розмову про те, що добре було б на оцi грошi завести пасiку. Пасiка – дiло святе: i з медом будемо, i врожаi догори поповзуть. Бо де бджола полiтае, там i агрономовi робити нiчого…

А може, його спонукало стати бригадиром i те, що не мiг спокiйно дивитися на недбальство, де б воно не траплялося. Побачить погано впряженого коня, обов’язково зупинить: «А якби вас отак упрягли!» – та сам упряж i поправить; чи як хто ледь вилами ворушить: «У вас що – вила найважчi? А давайте помiняемось!» Бо сам iз дитинства рiс у святiй пошанi до працi, до землi, на якiй жив, яка його годувала й зодягала.

І не було в його вустах гiршоi лайки, анiж «ледащо». Як про кого уже й слiв бракувало, такий вiн був непутящий, то Васильович завжди кiнчав так:

– Ото ж воно таке, прости Господи… Одним словом – ледащо!

За всi оцi роки Тетяна так зжилася з своiми господарями, що вiдчувала себе наче в рiднiй сiм’i.

Особливо зблизилася з ними, як народила позашлюбну дитину.

Поверталася з лiкарнi – боялась i думати, як ii зустрiнуть в селi. Коли iздовий сказав: «Ну, вчителько, оце вже й приiхали», – сказав, як iй здалося, з неприхованим насмiхом, вона не посмiла навiть глянути в його бiк.

Притискаючи до грудей немовля, швидко перебiгла двiр, ускочила в сiни: iй здавалося, що все село дивиться осудливо на неi. Так же похапцем, щоб не зiткнутись з господарями, одчинила дверi до своеi кiмнати.

І завмерла, вражена…

Кiмната сяяла, мов на Рiздво. Наче сама Дiва Марiя з народженим Ісусом мала ось-ось ступити сюди: Данилiвна дiстала усе, що найкраще, та й розвiшала по стiнах, прослала на столi i на лавках. Веселими, святковими барвами переливалися рушники, скатертина й дорiжка. А бiля лiжка, що на ньому спала Тетяна, тулилася щойно змайстрована колиска, споряджена повним приданим для немовляти.

Тiеi колиски, прибраноi тiеi кiмнати не забуде Тетяна, поки й житиме…

Радилася з господарями у всьому.

Не мала од них таемниць нi у великому, нi у малому, i настiльки звикла покладатися на думку господарiв, що вже й не вагалася, коли вони раяли зробити так, а не так. То ж коли Васильович сказав, ще цього разу хай не бiлуе Мартина – великого грiха в тому не буде, вона вирiшила, що так i зробить, хоч перед цим домовлялася з нiмим про iнше.

Закололи Мартина наступного тижня, в суботу.

Всю нiч жарила ковбаси та смалець.