Біль і гнів. Книга 1

Аж пiд ранок, вкрай зморена, прилягла не роздягаючись та одразу ж, здаеться, й схопилася: в прочиненi дверi снувався голосний шепiт Васильовича:

– Олексiiвно, збиратися пора! Пiдвода коло двору.

Тетяна, навiть не вмившись, вибiгла з хати. Одразу ж пiрнула в туман, що тiк густо вулицею, заливав двори. Мокрий, холодний, вiн так i пронизував.

– Все уже на возi, – сказав iй Васильович.

Конi стояли коло ворiт, понуривши неправдоподiбно великi голови. Їздовий непорушно сидiв на передку: вiн навiть не поворухнувся, коли Тетяна почала вибиратись на воза.

І лишень тодi, як Васильович наказав: «Ти ж гляди, завези прямо на базар», – муркнув щось невдоволено у вiдповiдь.

Тому Тетяна довгий час не насмiлювалась заговорити до нього: iй здавалося, що iздовий за щось на неi сердиться. Уже й село лишилося далеко позаду, уже й степ розгорнувсь перед ними, а дядько все мовчав, тiльки зрiдка, мов сонний, ворушив вiжками. Аж коли добре розвиднилось, вiн нарештi обернувся до неi, i Тетяна впiзнала Протасiя.

– То ви на базар?

– На базар.

– Мнясом торгувати?

– Та заколола кабанчика, – поспiшила вiдповiсти Тетяна. – І рано ще, але що поробиш, коли грошi потрiбнi.

– Багато не вторгуете. Отi бiсовi горожа ни так цiну зiб’ють, що краще вже самому все те поiсти.

– Якби ж то грошi не потрiбнi були…

– Ото ж то й бiда. Куди не поткнися, скрiзь гони, дядьку, грошi! А горожанин з того й користуеться – цiну збивае… Як вивiз ще напровеснi картоплю, думав продавать на пуди, а вони й збили на кiлограми.

Так тими кiлограмами заморочили голову, що я картоплю одважую ще й грошi на додачу даю. Одна менi – трояка, а я iй – пiвпуда картоплi та чотири рублi здачi з копiйками: думав, що десятку дала… Отак i доторгувався: нi картоплi, нi грошей!.. Так що ви бережiться, а то враз баки заб’ють.

Тетяна, подякувавши, сказала, що берегтиметься. Своею чергою поцiкавилась, за чим iде до мiста Протасiй.

– За лихою годиною!

– За якою такою?

– По радiво… Загорiлося, бачите, вiшати на вулицях… А воно менi треба?

– Як – не потрiбне? – здивувалась Тетяна.

 – Хiба погано буде, як ви щодня дiзнаватиметесь, що дiеться в свiтi?

– А нащо те менi?.. Нащо менi через чужий тин заглядати, як я ще у себе ладу не дав? Про мене, так хоть би й зовсiм без радiва!

– Це ви даремно, – не погоджувалась Тетяна. – Людина для того й народилась людиною, щоб не тiльки в повну миску дивитися.