Біль і гнів. Книга 1

І наступного дня, якраз у недiлю, здивованi тарасiвцi проводжали поглядами парубкiв, якi йшли не абияк, а в строю i спiвали нову, нечувану досi пiсню:

Возьмем винтовки новые,

На них – флажки,

И с песнею в стрелковые

Пойдем кружки.

І хоч Микола запам’ятав лишень перший куплет, а решту забув по дорозi з району, тарасiвська парубота не дуже тим журилася. Вдаривши раз-два ногою, починала спочатку:

Возьмем винтовки новые,

На них – флажки,

И с песнею в стрелковые

Пойдем кружки.

Стрiляли за селом, у байрацi, щоб часом когось не пiдранити. Коли ж пристрiлялись як слiд, рушили до могили, що недалеко й була – палицею докинути. Могила висока, розложиста, зверху донизу поросла шовковистою тирсою, в яку як ляжеш – що у воду пiрнеш. Парубки й залягли, як годилось вiйськовому людовi, та й давай розстрiлювати кавуни на колгоспному баштанi. Вибирали, який побiльший та доспiлiший. Як ужарять, то вiн вибуха, наче бомба: так шмаття червоне й летить! Сторож як вискочив iз куреня, то й очi на лоба полiзли: лежав же щойно перед очима кавун, цiлий-цiлiсiнький, i раптом – гах! – на всi боки…

Довелося Нешеретовi одбирати й гвинтiвку.

Ще й за хулiганство, за попсованi кавуни, за те, що ледь не пiдстрелили сторожа, налигати тсоавiахiмiвцiв до примусових робiт: одним городити паркан довкола сiльради, iншим – лагодити мiсток за селом, що геть прогнив, от-от провалиться.

Попогрiвши чуби, тсоавiахiмiвцi вже про дрiбнокалiберку й не заiкалися.

І згодом Нешерет озброiв нею сторожа бiля крамницi, а на поодинокi нагадування з району, – як там у вас оборонна робота? – справно вiдповiдав, що робота «йде натурально» i Тарасiвка до бомб та газiв готова.

Та незабаром майбутня вiйна ще раз постукала у вiкна Тарасiвки.

Цього разу приiхав мiлiцiонер та й вручив Нешеретовi пакет iз п’ятьма сургучевими печатками. Дiстав при цьому прошнурованого зошита, розгорнув, де положено, ткнув залiзним нiгтем: розпишiться!

Нешерет як розписувався, то й пальцi тремтiли.

Бо мiлiцiонеровi що: мiлiцiонер сiв та й поiхав, а Нешеретовi лишатися при пакетi. Носити його при собi, як болячку, мацати повсякчасно – не витрусив? не загубив? – бо, не доведи Господи, посiеш – суши тодi сухарi та збирайся до «казьонного дому»!

Обережно зламав сургучевi печатки, дiстав цупкий бiлий папiр. Вгорi було надруковано: «Цiлком таемно!» – то ж Нешерет спершу замкнув ключем дверi, а тодi вже взявся читати.