Біль і гнів. Книга 1

Вимагалося негайно, пiд особисту вiдповiдальнiсть голови сiльради, забезпечити п’ять парокiнних пiдвод. Куди i для чого, не писалося, повiдомлялось лишень, що пiдводи мають прибути в недiлю о восьмiй ранку до району i на кожнiй мае бути фураж для коней з розрахунку на два тижнi i вiдповiдно – харч для iздових. Нешерет, не довго роздумуючи, сховав той пакет поглибше в кишеню, одiмкнув дверi й вийшов у сусiдню кiмнату: дзвонити Твердохлiбовi.

Там на стiнi, поруч iз столом секретаря сiльради, висiла здоровенна дерев’яна бандура, потемнiла од часу. Багато рокiв тому, може, ще до революцii, прикрашувала вона стiни якогось палацу; згодом змушена була поступитися апаратовi бiльш сучасному, а сама помандрувала в глибинку. Привезли iх у Тарасiвку таких аж два: одного повiсили у сiльрадi, другого – в конторi правлiння артiлi. Люди одразу ж охрестили iх вiялками, бо поки додзвонишся, то ручку попокрутиш.

Та ще й до того ж треба було кричати щосили, щоб тебе в районi почули. Тож коли хтось дзвонив iз сiльради або контори, – на пiвсела було чути: «Га?! Що?! Та дужче кричiть, бо нiчого не чую!..»

З конторою можна було розмовляти тихiше – не надривати горлянку, але щоб повiдомили якусь таемницю, не могло бути й мови, тож Нешерет лишень спитав, чи Володимир Васильович на мiсцi та попросив передати, що вiн зараз буде.

Надворi стояла ота благословенна пора, коли вже не лiто, але ще й не осiнь… Нi, таки уже осiнь, бо й обжалися, й обмолотились, i виконали першу заповiдь перед державою… Але осiнь ще не ота: запнута хмарами, прибита мжичкою, пронизана сирiстю, а ясна, чиста i свiжа, як молоденька хазяечка, якiй все в новинку, все наче забавка. Вона усмiхалася людям такими ласкавими днями, що не можна було не замилуватись нею, i люди, одриваючись од щоденноi працi своеi, мимоволi на неi задивлялися – i яснiшали обличчя, i лагiднiшали очi.

Один тiльки Нешерет не помiчав нiчого, а тримаючись руками за кишеню, де лежав пакет iз п’ятьма сургучевими печатками, пиляв до контори колгоспу. На ньому було все те ж празникове галiфе i хромовi чоботи, хоч сьогоднi не пахло святом i всi довкола ходили в буденному.