Біль і гнів. Книга 1

Але з десяток рокiв тому, коли Нешерет лише починав головувати, в село навiдався голова райради Путько та й застукав його у вилинялiй сорочцi, в полотняних штанях, ще й босонiж:

– Старцювати зiбрався? – з притиском наказав: – Ти менi той… Щоб я бiльше тебе в оцьому не бачив! На носi собi зарубай: ти тепер не хто-небудь, а представник радянськоi влади… То ж i ходи… соответственно…

З тiеi пори тарасiвцi вже не бачили босих нiг свого голови, i полотняного, домотканого одягу. Нап’явши празникове, Нешерет вже iз нього не вилазив, а пiзнiше розжився i на галiфе та хромовi чоботи.

Спершу почувався незручно, згодом так звикнув, що без хромових чобiт вже не мiг i кроку ступити. До того ж iще одну, зовсiм уже несподiвану вигоду принесло йому святкове вбрання: жiнку Настю, яка досi ганяла його, мов солоного зайця, наче пiдмiнили. Все ii ество, виховане на заощадливостi та бережливостi, на побожному ставленнi до нового вбрання, яке уже як надiв, то нi повернись у ньому, нi тернись, – вся ii хазяйновита натура повставала проти того, щоб людина, одiта в празникове, та виконувала чорну буденну роботу.

Вона не те що бачити – уявити собi не могла чоловiка в синьому галiфе (по тридцять карбованцiв метр набору!) з лопатою чи сокирою в руках. Або в нових хромових чоботях – i з вилами у гнояцi. І потроху-потроху вся ота робота лягла на ii плечi, а згодом i на синiв, як попiдростали; сам же iх тато, ледь розплющивши очi, ускакував мерщiй у галiфе, i жодна трясця не могла б його витiпати з отiеi рятiвноi одежини.

То ж Петро Нешерет звично вимахував у галiфе по дорозi до контори колгоспу i все сушив собi голову, для якоi лихоi години знадобилися районовi пiдводи з iздовими. Спершу подумав, що для будiвництва новоi дороги, було вже таке, та одразу ж вiдкинув цей здогад. Адже тодi повiдомили б не пакетом, а подзвонили, та й наказали видiлити пiдводи на двi доби. Всього на двi доби, а це ж на два тижнi.

Твердохлiб теж не мiг здогадатись, для чого. Прочитавши таемний отой папiрець, роздратовано мовив:

– Знайшли ж коли вимагати пiдводи!

Нешерет лише зiтхнув, безпорадно розвiв руками.

– А буряки чим я буду вивозити? – продовжував тим часом Твердохлiб. Жбурнув на стiл папiрець, грюкнув шухлядою. – Тiльки те й знають, що дай та дай… От вiзьму та й не дам!..

Нешерет пiдхопив папiрець, дбайливо склав, заховав до конверта. Всiм своiм виглядом показував, що вiн подiляе гнiв Твердохлiба, але що ж поробиш, як iзверху наказують! Хочеш не хочеш – виконуй.