Біль і гнів. Книга 1

Хвалили на всiх нарадах, ставили в приклад, затикали роти:

– Хлiба ще не дозрiли? А в Твердохлiба що – iнше сонце свiтить?..

Обирали завжди до президii: сидiв Твердохлiб коло секретаря, на виду, i вже дехто про себе подумував: а чи не планують оцього раннього, та вже битого у якесь районне начальство?

І в газетах не жалiли мiсця для першоi валки: од районноi аж до обласноi. Раз навiть у республiканськiй було надруковано. Путько спецiально заiхав:

– Читав?

Твердохлiб, який встиг уже вивчити оту iнформашку напам’ять, прикинувся, що нiчого не знае.

– Що ж ти так?.. Про нього на всю республiку дзвонять, а вiн нiчого не чуе!.. На ось, читай!

Секретар навiть дзвонив:

– Твердохлiб?.. Молодець!.. Правильним курсом iдеш!

Сам знав, що правильним. Твердо тримався цього курсу з року в рiк, знав: багато що можуть простити – не простять одного. Не виконаеш першоi заповiдi перед державою – тодi начувайся! Тож коли б уродила едина зернина, вiн i ту поспiшив би одвезти. Та не в кишенi, в хустинi загорнену – нi! – на парокiннiй пiдводi одвiз би, ще й сам iхав би попереду, у своiй мальованiй бричцi.

То вже потiм, як не вистачить зерна на посiв, можна податися в район, поплакать, де треба, та позичити тихенько до нового врожаю – iз тiеi ж комори державноi, до якоi недавно й одвозив.

Пiсля бухгалтера мали доповiдати бригадири рiльничних. Але Твердохлiб цього разу порушив порядок:

– Комiрник тут?

Комiрник, який сидiв на ослонi попереду, в Твердохлiба пiд самiсiньким носом, притьмом схопився на ноги:

– Осьдечки я!

Твердохлiб очима недобрими комiрника з нiг до голови змiряв – зiм’яв.

– Ану розказуйте, – почав грiзно вiн, i всi враз вiдчули, яка хмара нависла над комiрником, – розказуйте при всьому народi, для чого мишву взялися розводити!.. Шкiдництвом займаетесь?

Всi так i обмерли, як про шкiдництво почули: вимовить Твердохлiб iще два слова – «ворог народу» – чи не вимовить? Скаже – каюк комiрниковi! Не врятуе його вже нiщо, навiть сам Твердохлiб, хоч би й захотiв.

І вже тi, що сидiли поруч з комiрником, вгощалися щойно його ж тютюнцем, – совком, совком – та подалi од нього.

Не сказав. Аж зiтхнули полегшено, аж свiтлiше мов стало. Комiрник, ледь на ногах уже тримаючись, щось белькотiв, але Твердохлiб його вже не слухав:

– Обмежимось цього разу попередженням… Глядiть же менi: ще раз про мишi почую – сушiть сухарi!

Сiв комiрник. Втира рукавом мокрого лоба, а тi, що одсувалися, знову поближче присунулись.