Біль і гнів. Книга 1

Тож тепер, вважайте, бiля кожноi хати свiй сторож, i Хоменко не заходить у двiр, а гупае у хвiртку ногою. Гупае i сердито гука:

– Іване!.. Та чи тобi позакладало!..

На порiг виходить заспаний Іван. Чухмарить розхристанi груди, позiхае, аж щелепи трiщать, запитуе:

– Тобi iншоi роботи нема – людей серед ночi полохати? То бригадир щоранку мордуе, а це тебе нечиста сила пiд ворота пiднесла!

Ішов через двiр, навалювався гарячими грудьми на ворота:

– Що тамечки пишуть?

– Пишуть, щоб ти ранiше очi продирав! – сердито Савелiй.

– А все ж таки?..

– То вже сам прочитаеш!

Савелiй схилявся над сумкою, ловко висмикував зубами газету.

– Коли ii в бiса й читати? – журився тим часом Іван. – Щоднини так нагарцюешся – рачки додому прилазиш. Забув уже, коли й жiнку обнiмав…

– Грiха менше буде.

– Та воно ж якби отой грiх та не був таким солодким, – скалив уже зуби Іван. – Ще ж i в заповiдях написано: не согрiшиш – не покаешся. То що – дурнi люди iх писали?

Савелiй вже одмовчувався.

З цим Іваном тiльки зв’яжешся – до вечора не одстане. А йому ж усеньке село оббiгати. Закривав сумку, йшов далi. А Йван, тримаючи обережно газету, вертався до хати. Клав на покутi, поверх iнших: попораемося по хазяйству, отодi й почитаем.

По обiдi брав газети пiд пахву, виходив на вулицю. Там уже на колодцi чекали безгазетнi сусiди: смалили махорку, аж дим коромислом. Бо наодинцi вродi з таким смаком i не куриться, як у кумпанii. Навiть не дуже охочi до курива й тi не витримували: тяглися до кисетiв.

То що вже казати про затятих! У яких нiгтi жовтi i вуса мов посипанi сiркою. Передерiй он уже другу куфайку докурюе. Визнае ж лишень кресало, бо вiд сiрника смак зовсiм не той, а де кресало, там i вата: на гнiт. Вiн потроху з поли i висмикуе: одну куфайку скурив, тепер за другу узявся.

Пiдiйшовши, Іван статечно вiтаеться та й сiдае якраз посерединi, щоб було одинаково чутно i лiвим, i правим. До нього одразу ж тягнуться дружно кисети: вгощайся, з якого захочеш. Та Іван порядок знае, пам’ята, до якого залазив минулоi недiлi.

Неквапом запускае руку до чергового кисета, довго майструе цигарку – набива собi цiну.

Починали найчастiше з погоди. І завжди виходило так, що ранiше й погода була, як погода, тепер же чорт його зна й що! Треба дощу, а воно пече, аж шкiра облазить. А посеред жнив дощами перiщить. Й обов’язково хтось iз старших докине:

– Порозоряли церкви, от воно й одливаеться.

– Дак Бога ж немае! – кукурiкне молодший.