Біль і гнів. Книга 1

Довжелезна валка порипувала возами, стукотiла колесами, майже не здiймаючи пилюки – вимочений дощами, продутий вiтрами, гостинець був твердий, мов iз каменю.

Іван дивився, дивився захоплено: «Господеньку, а простору! Та пусти сюди тищу пiдвiд – i то не заповнять!» – i в його свiтлих, неспокiйних очах мерехтiв щирий подив. Може, вперше за все свое життя вiдчув Приходько неосяжнiсть землi, на якiй йому судилося прожити, i свою перед нею нiкчемнiсть. Це ж ми супроти цього усього – наче комахи! Їй-бо, як комахи!.

.» І, не витерпiвши, обернувся до Курочки:

– Мефодiю, ходи-но сюди!

Курочка блимнув сонним оком, спитав:

– Що там?

– Та йди пошвидше!.. А то прозiваеш!

Появився Мефодiй. Примостивсь коло Йвана, дзьобнув гострим носом повiтря, голосно чхнув.

– На здоров’я! – вiдiткнувся луною Іван. – Хотiв запитати: куди оцей гостинець веде?

– Куди?.. У Полтаву, мабуть.

– А далi куди?

– Гм, далi… Кудись та веде…

– А я так думаю: дорозi оцiй кiнця-краю немае!

– Таке й скажеш – немае! Десь та мусить бути кiнець.

– А от немае! – уперто Іван. – Тягнеться цей гостинець – хоч сто рокiв iдь по ньому – до кiнця не доiдеш… Ех, була б моя воля, кинув би все: i Федору, й хазяйство, прихопив би синiв та й покотив би оцим гостинцем, куди очi дивляться, iхав би й iхав, через усi, якi е на свiтi, землi, роздивлявся б, як рiжнi люди живуть… Того пiдвiз, того пiдсадив – розпитував би, хто вiн такий i яка йому випала доля…

– Так би ти й зумiв по-iхньому! – заперечив Курочка.

 – Вiн тобi – бе, а ти йому – ме…

– Навчився б, – Іван переконано. – Голод навчив би, як по-iхньому хлiб та вода… Зате ж i свiту побачив би!..

І таке, мабуть, привидiлося Йвановi, що вiн аж замовк. І засiяне рiденькою щетиною, помережане дрiбненькими смiхотливими зморшками обличчя його стало, як у дитини.

А валка рухалася й рухалася, похитуючи головами коней, порипуючи сонно возами, i Курочка знов задрiмав – напустив бiленьку плiвку на очi…

Їхали до пiзнього вечора.

Їхали й наступного дня – добралися до мiсця вже по обiдi. І свиснув вражено Йван Приходько, як побачив, куди вони приiхали, а Курочка тiльки головою крутив та приойкував: па широченному полi, вирiвняному, укатаному, мов тiк, вишикуванi в довгi ряди, стояли вкритi брезентом лiтаки. Скiльки iх там стояло: сотня, двi, три? – важко було й угадати.