Біль і гнів. Книга 1

І по всiй тiй площi: помiж застиглими, нацiленими в небо лiтаками, побiля величезних, недобудованих ангарiв, по численних дорогах, дорiжках, стежинах розтривоженими мурахами снували вiйськовi. Всi вони щось робили, всi кудись квапилися, i трудно було розiбрати, що вони роблять. А праворуч, за добрi гони, стояв зосереджений гул: там без кiнця то злiтали, то сiдали тупоносi, на джмелiв схожi машини. Навiть Протасiй, скинувши iз себе вiчну байдужiсть, ожив од того дива – заворушився на возi, зняв зачудовано шапку, мов збирався молитись, гукнув до Приходька:

– Іване, поглянь, що робиться! – наче той i не роздивлявся в усi очi довкола.

– Ну, хлопцi, бути вiйнi! – сказав трохи згодом Іван. Трохи згодом, коли якийсь вiйськовий наказав розпрягати коней та вiдпочивати до завтрього. А завтра уже й за роботу.

– Звiдки ти знаеш? – поцiкавився Курочка.

– А ти що – слiпий? – аж розсердився Приходько. – Раз яропланами землю забили, то треба ж когось воювати…

Тарасiвцi зупинилися у вибалковi, поруч з iще незакiнченим аеродромом.

Зiставили в коло вози, щоб не затесався хто чужий, стриножили коней, кинули сiна. Про те, щоб пустити на пашу, поки що нiчого й думати: набилося пiдвiд – ногою нiде ступити. Добре, що хоч вода поблизу: глибоченький струмок. Ганжа одразу ж дiстав вiдра та й загадав Павловi роботу: носи, поки коней напоiш, а тодi вже будем ладнати вечерю.

Харчуватися вирiшили спiльно: однiею комуною. Розiслали ряднину, стали дiставати хто чим багатий.

Найбагатшим виявився Курочка: i сальце, i м’ясце, i глечичок масла.

Та ще й на додачу повне решето сирих крашанок.

– Ти що iх – нанiс по дорозi? – не стримавшись, поцiкавився Йван.

Протасiй теж голодувать не збирався: завалив пiвряднини. Не пожалiли й Павловi в дорогу батьки: дитина нiвроку, iсть, як у прiрву, то щоб не охляла.

– Що ж, приймайте й мое, коли так, – пiдiйшов iз своiм i Ганжа. Чоловiк безсiмейний, нi хазяйства, нi хати, то й привiз, що контора виписала та комiрник не пожалiв: фунтiв десять борошна, та пшона, та пляшку олii.

Воно й комiрника судити нi за що: комора ж не власна, ковбаси в нiй не висять. Хоча, якщо розсудити по справедливостi, то мiг би пiдкинути й сала, i баночку меду додати. Та Ганжа так i не навчився видирати свое: що дали, те мовчки взяв. До того ж i комiрник проти нього зло затаiв: пропiсочив його нещодавно Ганжа на зборах. Сказав, що таких тюхтiiв треба гнати в три шиi. Комiрник йому й одважив…

– От живем, дак живем! – радiв отiй купi Іван.