Біль і гнів. Книга 1

І виходило так, що вiн, Ганжа, завжди один проти всiх.

Нi, вiн таки не засне! Звiвся, намацав кисет. Злаштував цигарку, затягнувся, закашлявся.

Починало свiтати. Вже видно й пiдводи, й коней, а над струмком колихався туманець. І хоч у небi миготiли ще зорi, але iх уже наче хто прополов: там одна, там одна, а там уже й одноi немае. На сходi небо зовсiм посвiтлiшало, незабаром появиться сонце. Ганжа наколов дровенят, сходив по воду, почистив картоплю. Дав коням iсти, аж тодi вже заходився будити землякiв:

– Ану, хлопцi, вставайте!

Просиналися по-рiзному.

Курочка зблимнув одним оком, блимнув другим, запитав здивовано: «А що, вже ранок?» – наче й не било йому свiтлом в обличчя. Швиденько зiскочив, зайшов за пiдводу. Одразу ж i вискочив, метушливо глянув до казана iз картоплею: «Картопелька? А-я-яй!.. То будеш розпалювати?» Павло довго позiхав i ще довше злазив iз воза, а Протасiя нiяк не могли добудитися. Натягнув усе, що було, на голову, укушкався так, що iнший давно задихнувся б: хропе, аж харчить. Ганжа торсав його, торсав, та врештi, розсердившись, потягнув пужалном вподовж спини: ти довго будеш лежати колодою! Аж тодi перестав хропiти Протасiй. Вивiльнив голову, сiв, похмуро спитав:

– По-людському позвати не можна?

– Тебе позовеш! – сварився Ганжа. – Пiвгодини вже гавкаю!

– Хiба вже пора?

– Продери баньки та глянь сам.

Протасiй посунув iз воза, почалапав до струмка: умиватися. Бурчав по дорозi:

– І поспати не дадуть…

Один Приходько проснувсь, мов ясне сонечко.

Очi чистi, обличчя веселе, як щойно з купелi.

– Який менi сон приснився, Василю!.. Мов я на вiйнi, ще на тiй, у чотирнадцятiм… Бiжу мов на нiмця в атаку, один наче бiжу – не лишилось нiкого. А снаряд як свисне! Я й упав. А вiн крутиться, крутиться – ось-ось шандарахне!.. Отут ти мене й розбудив…

– Знав би, то почекав…

– До чого воно така чортiвня наснилася? – роздумував тим часом Іван. – Mo’, й справдi супроти вiйни?.. Але ж i снаряд був – як кнуряка! Ну, думаю, зараз як хрюкне, то й кiсточок моiх не позбирають!.

.

Однак сном журився недовго – за снiданком вигукував захоплено:

– От де, хлопцi, житуха! Вiк би звiдси не iхати!..

– Зачекай: ось роботу загадають, – розхолоджував його Протасiй: вiн не виспався i тому й на сонце супився. – Як упряжуть землю возити – ратицi одразу вiдкинеш!

Прийшла й робота: кому й справдi землю возити, а кому й до ангарiв. Тарасiвцям повезло: iх поставили пiдвозити лiс.