Біль і гнів. Книга 1

Робота чиста, весела, ще й пахуча: сидиш, помахуеш батiжком, а пiд тобою обтесанi обаполи або дошки, щойно з-пiд циркулярки, – живиця аж капотить.

– От де ладан пропадае! – журився Курочка. – Колись за тридев’ять земель ходили, над крихтою кожною трусилися, а тут на землю даром стiкае.

Іще поглядав круглим оком на дошки, на обаполи. Обмацував, прицмокував:

– Скiки ж це настроiти можна!.. А-я-яй!..

І тихенько, щоб не помiтили односельцi, пiд’iжджав до старшини, який вiдав усiм тим добром, – то крашанку йому, то шматочок сальця:

– Кушайте, кушайте!.

. Нам для военних нiчого не жалько, – i, мовби мiж iншим, завертав на свое: – То й добра ж у вас!.. Оце якби отаких хоч з десяток – були б i в мене засiки у коморi. А то комору звiв, а засiки хоч з лози городи…

Старшина попався не гордий: гостинцi брав i обiцяв, як уже роз’iжджатимуться, не забути про Куроччинi засiки.

Івана не дошки цiкавили: з лiтакiв очей не зводив. Питав кожного вiйськового, незалежно од посади та чину:

– Мого не стрiчали? Вiн у мене льотчик, Приходько Євген Іванович.

На мене й схожий…

І хоч йому вiдповiдали, що не стрiчали, не втрачав надii, що рано чи пiзно, а таки натрапить на чоловiка, який би знав його сина. І коли пролiтав над головою «iшачок», обов’язково голову задирав: чи не Євген?

Кiлька разiв брався рахувати лiтаки, та щоразу збивався з лiку:

– Тища – не менше!.. Оце сила, дак сила! Цi як ударять, то кому завгодно в’язи скрутять!

Щодня вчасно снiданок, обiд i вечеря, та ще й пiд дудку вiйськову: як заграе, то зробив не зробив, а випрягай коней та й лягай собi набiк.

Не життя – раювання Івановi. Пiд кiнець аж погладшав. Їй-бо!

– Оце якби iз мiсяць отут потовктися, то i в дверi не пропхався б!

Одробили рiвно два тижнi – нi бiльше, нi менше. Перед тим як одпускати додому, взяли з усiх розписку: забудь усе, що бачив! Де був, що возив i що над головою лiтало. Ляпнеш де – суши сухарi!

Тарасiвцi, наляканi, гнали од того аеродрому, не оглядаючись.

Та ось аеродром зникнув за обрiем, вщух i бджолиний гул лiтакiв, – страх потроху влiгся. І вже вдома, обсiяний молодшими синами, не втримаеться щасливий од зустрiчi Йван: розповiсть, де був i що бачив.

– Там яропланiв, як бджiл на пасiцi. Як те небо й витримуе!..

Федора другого ранку похвалилася сусiдцi, i незабаром про новий аеродром знала уся Тарасiвка.

Протасiй же нiчого не розповiдав своiй Мокринi.