Біль і гнів. Книга 1

Ще недавно тут було поле, а тепер у два рiвнi шнурочки стали хати. Зселяли минулого року iз хуторiв – майже кожного хазяiна облогою брали. І вмовляли, й погрожували, що трактори пустять та все к бiсу розвалять, якщо по добрiй волi не схочуть.

Та воно i не диво: тут же i садок, i колодязь, i хлiвець, i сарай… То кидати оце все i iхати на голу толоку? Там же i дерево не ростиме, i вода гiрка, як полин!

– Та чи ви ii куштували? Ви спершу колодязь викопайте, а тодi уже й говорiть!

– Нащо менi пробувать, як я знаю й без цього!

Отакий у нас народ! Спробуй iз ним поговорити по-людському!

Найдовше воювали з Протасiем.

Цей як уперся – тиждень морочились. Аж поки Нешерет придумав: послали Протасiя з пiдводою на шлях, i за два днi, поки його не було, розiбрали та й перевезли до села хату i все, що було при хатi збудоване. Садок же вирубали i двiр переорали. Повернувся Протасiй, а його хата вже на новому мiсцi: цiлою бригадою ставили!

– А Кононенки як – не опиралися? – цiкавиться Путько.

– Старi трохи покомизилися, але Наталка нам помогла.

– Чув? – до редактора. – Запиши!

Наталка стрiчала гостей у воротях. І бригадир виглядав з-за клунi: стерiгся, щоб не помiтив Путько. Твердохлiб йому махнув досадливо: виходь уже, зна все одно!

Наталка у хустцi барвистiй, у платтi новому, у туфлях чорних, модельних: одягнула що мала найкращого. Бригадир же попередив: «Для газети знiматимуть!» Руки-ноги засмаглi, а обличчя бiле: все лiто од сонця берегла, хусткою по самiсiнькi очi обв’язувалась.

Стоiть, бiсова дiвка, як намальована, – очей не одведеш! Вибрав Твердохлiб пiд орден ланкову – не промахнувся.

– Ну, дочко, приймай сватiв, – вилазив iз машини Путько. – Чи, може, уже засватана?

– Як для кого! – смiеться Наталка. Розбитна, у матусю вдалася! Батько, той би давно од машини за хату сховався. Наталка ж iз Путьком уже добре знайома: була в районi на зльотi, i вiн кiлька разiв прямо у поле до неi навiдувався. Незвичайна ж ланкова: взяла найвище на весь район зобов’язання.

Вже не раз красувалася на шпальтах районноi газети: коли сама, а коли i з своiми дiвчатами; а тепер треба заготовити парадний портрет.

Редактор мостив Наталку i так, i сяк – ганяв по всiй хатi. Хотiлося ж, щоб кожному, хто на майбутне фото дивитиметься, було добре видно не тiльки ланкову-орденоноску, а й те, як вона живе, якi ii духовнi попити.

– Патефона нi в кого немае?

– Та один е… У директора школи.

Погнали машину по патефон.