Біль і гнів. Книга 1

Колядко сам на колiнах i привiз: що була нагода з начальством привiтатися, а що й боявся – зiпсують.

Поставили Наталку бiля патефона: пластинка крутиться, музика грае, редактор цiлився, цiлився, – нi, не виходить! От якби iще показати, що Наталка не просто вiдпочивае, а й тримае виробничий зв’язок… Ну хоча б i з правлiнням колгоспу… По телефону дзвонить, чи що…

По телефону? Так це в один мент!

Цього разу машина погнала до контори: Твердохлiб наказав бригадировi «вiялку» зняти i дроти обрiзати. Потiм почепимо.

І вже навздогiн:

– Сталiна прихопи!

– Якого: того, що у вас, чи того, що в сiльрадi?

– Того, що у мене!

Привезли й телефон. Приладнали на живу нитку до стiни, а Сталiна трохи вище повiсили, щоб якраз над головою. Стала Наталка бiля телефону, трубку до вуха пiднесла: слухала щойно патефон, а це якась думка важлива ускочила до голови, от вона й дзвонить в контору, – так, мов i так… І Сталiн над нею – це Твердохлiб здорово придумав, нiчого не скажеш!

Поклацав редактор фотоапаратом, скiльки треба було, – стали прощатись з Наталкою.

– Готуйся в Москву. До Калiнiна в гостi…

Буде-таки орденок! Митрофан Онисимович слiв на вiтер не кидае!

Зняли телефон, портрет, патефон назад оддали та й поiхали: Путько ще хотiв побувати на фермах. Бригадир же, що прибiгав до Наталки, майнув навпростець до Твердохлiбовоi хати: попередити, що гостi скоро будуть.

А там кипить, а там шкварчить: i смажене, й варене. Маруся другий день од плити не одходить.

Чоловiк же разiв десять нагадував: приiде не хто-небудь – сам товариш Путько! То щоб не довелося червонiти.

Вчора сама весь день прокрутилася, сьогоднi комiрник свою жiнку на пiдмогу прислав. Маруся червона, сердита (пiдгорiли пирiжки в духовцi), лаяла i свого чоловiка, i всiх на свiтi гостей. Що iй уже давно в печiнках. Хто не приiде, хто не заявиться, обов’язково до голови лiзе обiдати. «Марусю, вгощай!» Дихати вже Марусi не хочеться!

– А так, а так, – пiдiгрiвала, як у сопiлочку, комiрничиха.

 – Ми вже давно iз своiм толкуемо: де воно совiсть у тих людей? Думають, що як голова, то у нього й бочка бездонна.

Не встигли й упоратись – бригадир на порiг:

– Володимир Васильович передавали, що скоро вже будуть!

– А ваш Володимир Васильович не передавав, хто нам дров нарубае! – Маруся сердито. – Сам побiг ще удосвiта, а ти, жiнко, хоч розiрвися!

– Дров немае?.. Так чого ж ви не сказали? Я миттю.

– Дякую, вже сама нарубала.