Біль і гнів. Книга 1

– Чого там, – втрутилася комiрничиха, – хоче помогти чоловiк, хай i поможе. Ідiть, iдiть, Остапе, врубайте хоч трохи…

– Бiля сараю сокира! – услiд вже Маруся.

Бригадир зацюкав згодом за вiкном, наче дятел.

– Отак i мiй, – скаржилася тим часом комiрничиха. – Устане, поснiда та й повiеться до свого колгоспу. А вдома хоч земля не роди… А то наведе гостей повну хату – хоч сама на сковороду сiдай! Добре, що сало та яйця не переводяться – утовчеш кiлька десяткiв та й iжте, хоч подавiться…

Упоравшись бiля плити, стали готувати па стiл.

Маруся скатертину дiстала крамничну, новiсiньку («Заллють же, загадять, що й не доперетесь!» – бiдкалась комiрничиха), тарiлки розставляла i бiля кожноi – по виделцi: точнiсiнько так, як бачила колись у гостях в Хоролiвцi, ще й чарки на нiжках високих, що iх чоловiк нещодавно привiз. Чарки мов склянi, а торкнеш – малиновим дзвоном оддзвонюють. Комiрничиха тiльки прицмокувала. Буде ж завтра дзвонити по селу, якi чарки виставля головиха на стiл. Та хай собi дзвонить, Маруся того не боiться: куплене чесно, не крадене. Нiхто ще не посмiв на ii чоловiка сказати, що десь щось незаконно узяв.

Тiльки зiбрали на стiл – новий посланець. Тепер уже комiрник.

– Драстуйте в хату!.. Так що зараз i будуть… Оце ось куди?

Дiстае сулiю – пiд полою приволiк. Та ще й городами: менше бачитимуть – менше й грiха.

– Господи, я ж iще i не вдiта! – забiдкалась Маруся.

– Та йдiть перевдягайтеся – я вже сама впораюсь, – сказала iй комiрничиха. І до чоловiка: – Став-но сюди!

– Градусiв на сiмдесят буде! – не втерпiв – похвалився комiрник.

 – Без сiрника загоряеться.

– Ви вже скоро й самi згорите! Не треба й пiдпалювати!

– Чув? – поскаржився комiрник бригадировi, який саме дрова до хати внiс. – Робимо, робимо, та ще й випити нам не дають.

– Вам не даси!.. Як недiля, так i борода у горiлцi!.. Аж капотить.

Трохи згодом прийшли i заступник та другий бригадир:

– Не приiхали?

– Та зараз будуть.

З хати уже й не виходили: до столу запрошенi.

Посiдали на лавку, у вiкно поглядають, щоб не взiвати.

Пiдкотили у сутiнках: заiжджали iще до ставу. На ферму як зайшли, Твердохлiб навмисне Путька поперед себе пустив. Там, посеред проходу, порiжок. Наче i невисокий порiжок, а доярка яка як забуде, обов’язково перечепиться. Воно хоч i електрика, та лампочок обмаль: так, аби дiйки намацати.

І Путько й шкопиртнувся:

– Тобi що, лампочку зайву важко вкрутити? – сердито до Твердохлiба. – Так я привезу особисто.