Біль і гнів. Книга 1

– Та ви ж нiчого й не iсте!.. Оце горенько: мо’, не смачне?

Випила до товариша голови району чарку вже бiлоi – розвезло зовсiм.

– Оце б же я й заспiвала! – i, не чекаючи, поки ii попросять, пiдперла долонею щоку, завела:

Гой, не шуми, лу-уже-е, Зелений ба-айраче-е…

Спiвали до пiвночi. І Путько навiть спiвав, i редактор. Редактор, щоправда, не в тi ворота тягнув: назюзюкався так, що й очi запухли, але в загальному ревищi не дуже й чутно було, як вiн фальшивить.

Насидiлися, наспiвалися – стали розходитись.

Пора ж i честь знати: скоро на полювання, треба поспати хоч трохи. Щоб рушницi в руках не стрибали.

Путьковi послали на лiжковi, але Митрофан Онисимович лягати в хатi не захотiв: душно.

– Стелися надворi!

Як не вмовляли – надворi, й квит!

Нiчого не лишилося робити Твердохлiбовi: наказав Марусi тягнути рядна-подушки iз хати.

Послали пiд ганком. Намостили сiна з добру копицю, заслали, а поверх подушок – рядна й кожухи. Ночi ж холоднi, то щоб не застудити.

Путька поклали посерединi, а по боках лягли Твердохлiб i заступник: про те, щоб лишити голову спати самого, й мови буть не могло! Хоч iз класовим ворогом мов би й покiнчено, та хто дасть гарантiю, що його недобитки десь не причаiлися, на дорогоцiнне життя голови райвику ножа не гострять?

То ж Твердохлiб iще й пiстолет пiд подушку. Наказав одному з бригадирiв, щоб змотався за Павлом Заволокою. Хай прийде, постереже машину. Та й ломаку поважчу щоб не забув прихопити.

Поснули одразу. А за годину Твердохлiба мов пiдкинуло: хтось стоiть! Вихопив пiстолет з-пiд подушки, розплющив очi: стоiть!

Чорний, великий, з ломакою!

– Хто?!

– Та це я.

Заволока! Твердохлiб аж спiтнiв: мало не вистрелив!

– Чого приперся? – зашипiв до парубка.

– Дивився, чи спите.

Що дурневi скажеш?

– Іди до машини! Щоб там i стояв… Чуеш?

– Та чую.

Почалапав.

Лiг Твердохлiб, пiстолет знову пiд подушку засунув. А заснути не може: заворушилася пiдозра.

Чого б отому Заволоцi до них пiдходити? «Подивитись, чи сплять»… А може, iнший намiр був у головi?..

Так уже й не заснув. Лiзли думки рiзнi в голову – нi кiнця iм, нi впину. Та й скоро вставати: звикнув давно пiдхоплюватися ранiш од усiх.

Скiльки разiв сонна Маруся вмовляла: «Та поспи iще хоч годинку – нiде та робота не дiнеться!» Скiльки разiв брала спокуса iще хоч годинку понiжитись у постелi! Не пiддався нi разу.