Біль і гнів. Книга 1

Привчив уже й бригадирiв, i ланкових – весь свiй актив – до того, що хай камiння iз неба сиплеться, а голова рiвно о шостiй буде в конторi. І iх чекатиме в шiсть. Хто прийде ранiше – добре. А хто запiзниться, то начувайся!

Бо iнакше не можна. Бо лише попусти – все пiде шкереберть. Хоч раз прийди на годину пiзнiше, i село усе знатиме: а наш голова щось заледачiв. Ти вчасно не вийдеш, на тебе дивлячись, й iншi стануть запiзнюватись…

Не раз на зборах говорив:

– Хто працюе чесно в колгоспi, той по-людському й житиме.

А хто огинаеться – хай нарiкае на себе. Обрiжемо город по саму рiпицю, а не поможе, то й з колгоспу витуримо!

І хай ще бiльшiсть працюе не за совiсть, а за страх, як каже Ганжа, хай iще досi для них гуртове – чортове… Ох, те гуртове! В’iлося в голови, ввiйшло в кров ще на початку колгоспного руху, скiльки не воюй, а воно, як кукiль. Сьогоднi виполов тут, а завтра глядь – в iншому мiсцi проросло.

– Миколо, хто вас учив так орати? Огрiх на огрiховi!

– Та де тi огрiхи!.. Я ж i так стараюся, аж спина трiщить…

А в очах так i свiтиться: «гуртове – чортове»…

– Голово, а коли вже нашим корiвкам сiна вкосити дозволите?

Нашим – це значить: своiм, особистим.

Тих, що в колгоспi, тих нiколи нашими не назове. То чортове, то гуртове. Проходитиме мимо ферми – хай дах пiднiмаеться од голодного колгоспного мукання – i не подума заглянути!

І отак щодня. Майже на кожному кроцi.

Бояться, не люблять? Ледарi й не люблять. А йому аби колгосп процвiтав. Рано чи пiзно, а всi зрозумiють, що про них же дбае Твердохлiб, не даючи спуску нiкому, для них же стараеться, а не для якогось там дядi з району…

«Знали б ви, дядечку Василю, то, може, i язик у вас не повернувся б говорити отi всi несправедливi слова», – згадав недавню розмову з Ганжею.

По старiй пам’ятi називав про себе Ганжу «дядьком Василем». Це лишилося з тих далеких рокiв, коли вiн був iще парубком, молодим комсомольцем i дивився на Ганжу, як на Бога. Дядько ж Василь встиг побувати i в царськiй в’язницi, i в революцii брав участь, i на фронтах громадянськоi, то хто вiн такий супроти Ганжi!.

.

Мабуть, з тих часiв лишилася в Твердохлiбовому серцi iскрина тепла до Ганжi. І тому, хоч був переконаний, що дядько Василь пiд час колективiзацii зiйшов iз правильного шляху, пiдпав пiд вплив класового ворога, що його в свiй час правильно виключили iз партii i посадили до в’язницi, однак слiд од давньоi поваги до ватажка тарасiвськоi бiдноти лишився в ньому й досi.