Біль і гнів. Книга 1

Чи нe це спонукало його в тридцять четвертому, пiсля вбивства Кiрова, стати на захист Ганжi? Коли хтось невiдомий написав на нього доноса: так мов i так, ви там ворогiв ловите, а наш серед бiлого дня по вулицях ходить, i нiхто його не чiпае. Пiшов у райком, пробився до першого, сказав, що коли зачеплять Ганжу, то й у область поiде, а докаже, що це – злiсний наклеп.

Ганжу не зачепили. Ходив на волi й не знав, хто його врятував.

Нiчого не сказав про це Ганжi. Хоч, може, й не одну нiч потiм не спав: а що як дядько Василь i справдi сплутався з ворогами народу?.

.

Були й такi думочки. Але ж не поiхав, не сказав, що помилився, беручи пiд захист Ганжу!

Отака вона, вдячнiсть людська!..

Засопiв, заблимав ображено, вилiз з-пiд кожуха. Розпарене тiло одразу ж став пробирати морозець: бач, як вибiлив двiр. Вкрив памороззю i траву, i машину, бiля якоi ведмедем топчеться Павло: боiться одходити.

Незабаром свiтатиме. Твердохлiбовi й годинник не був потрiбен: як кожна людина, що народилася й виросла в селi, вiн якимось шостим чуттям вiдчував плин часу.

От i зараз: ледь подумав, що треба будити гостей, як у курниковi заляпотiли крила i таке оглашенне «кукурiку» вибухнуло над самiсiньким вухом, що Твердохлiб аж здригнувся: «А щоб ти був здох!» А пiвень же надривався так, мов теж був головою якоiсь пташиноi артiлi i мав добудитися всiх курей села.

Ось йому вiдповiв якийсь молоденький, початкуючий пiвник: не змiг навiть доспiвати до кiнця – зiрвався на нотi найвищiй; ось загорлав басовито сусiдський… ще один… ще… І невдовзi по всьому селу, з двору в двiр котилося невсипуще пiвняче пiяння.

І, гляди, то там зблимне вiкно, то там, стукнуть дверi, випускаючи господаря або господиню iз хати, i вже у першому вiдрi видзвонюе перший струмiнь молока, i сонний ще голос жiночий ласкаво вмовляе: «Ногу, Мань, ногу!»

Село просиналося.

Твердохлiб пiдiйшов до машини. Павло ворухнувся йому назустрiч, висока, ще батькова, шапка була мов посипана сiллю.

– Не замерз?

– Так щоб сказати, то й не дуже…

– Паняй додому… І передаси бригадировi, що я наказав сьогоднi тебе не чiпати.

Або постiй… Ходiмо до хати, я тобi чарку наллю… Ходiмо, ходiмо – трохи зiгрiешся!

В хатi було сонно й тепло. Твердохлiб полiз до буфета, бо Маруся iще вчора помила та прибрала, дiстав шклянку, налив перваку. Не повну, а трохи бiльше половини, щоб не розiбрало.

– Зачекай, дам щось загризти.

– Та я уже й так…

– Зачекай, зачекай.