Біль і гнів. Книга 1

Дiстав пирiжок, шмат холодного м’яса:

– Бери!

– Дякую, я б уже й так… То за ваше здоровля!

– Пий на здоров’я!

Павло вихилив одним духом первак, обережно поставив шклянку, навстоячки з’iв пирiжок, закусив м’ясом.

– То бувайте здоровi! – І, посмiливiшавши од спиртного: – Ви, якщо треба буде ще коло машини, мене зовiть.

– Покличу, покличу, – усмiхнувсь Твердохлiб. «От вона, цiна любовi! Чарка горiлки!»

Павло пiшов, Твердохлiб заходився пiднiмати гостей.

Збудив спершу дружину.

Вона спала в другiй кiмнатi, разом з дiтьми. Твердохлiб, щоб не розбуркати дiтей, торкнув тихенько Марусю за гаряче плече:

– Марусю, встань та збери щось на стiл.

Маруся мов би й не спала – схопилась одразу. Косу пiд хустку, спiдницю на себе, а блузку застiбала уже на ходу:

– Картоплю зварити?

– Не треба, збери щось iз вчорашнього.

Довго не мiг добудитись редактора: згорнувся клубочком, сюрчав, наче коник.

– Га?.. Що?..

Нiяк не мiг зрозумiти, де вiн i що з ним – так бiдолаха вчора назюзявся.

Скаржився, що голову наче в обруч узяло. Якби знав, то й до рота не брав би!

– Ось похмелимось – пройде, – утiшив його Твердохлiб. – Уставайте, бо час уже на полювання рушати!

– Митрофан Онисимович уже встав? – прочуняв нарештi редактор.

– Іду будити.

Митрофан Онисимович лежав, як гора: тiльки пiднiмавсь-опускався кожух. Та ще на бiлiй рубашцi ворушилася чорна краватка: не зняв ii, навiть лягаючи спати, i вчорашне все випите йому аж нiщо: Твердохлiб лишень тихенько покликав, як вiн i прокинувся.

Ото здоров’я в людини!

Поки вдягалися i поки вмивалися Маруся вже й на стiл зiбрала.

– По однiй! – скомандував строго Митрофан Онисимович. – Полювати ж приiхали, а не горiлку дудлити!

Випив, заiв, навiть за стiл не сiдаючи. А на нього дивлячись, й iншi. Редактор разiв зо три шклянку до рота пiдносив – все не мiг зважитись. Кривився так, нiби смерть свою мав ковтнути. Аж поки Путько пораiв:

– А ти заплющ очi й одним духом!

Пiд’iвши, стали збиратися.

Путько обперезавсь патронташем, зiбрав двоствольну рушницю. З полiрованим прикладом, безкуркiвку, якусь дорогу iноземку. Скiльки коштувала, не знав i сам: на шiстдесятирiччя пiднесли йому працiвники райради, придбавши в складчину аж у Киевi, в комiсiйному. Сказали лишень, що з колекцii магната Потоцького.

– Одне неудобство, що нi до чого ремiнь причепити, – казав про рушницю Путько.