Біль і гнів. Книга 1

 – Вiн, гад пузатий, даже рушницю лiнувався носити: лакея позаду тримав!

– Давайте я вам носитиму! – вискочив Твердохлiбiв заступник: страшенно хотiв потрапити на полювання. Та не так на полювання, як потертися бiля начальства: а що воно ще скаже цiкавого.

– Дякую, я вже сам якось, – покосився на нього Путько.

Окрiм Путька, мали полювати редактор, Твердохлiб, шофер i Пекельний Корнiй. У редактора була одностволка, та й та, мабуть, крива: збирав у кутку, щоб i не бачили. Твердохлiб узяв у сторожа: поржавiлу, з роду-вiку нечищену, в дуло глянеш, а там тiльки павукiв i немае, – з такоi як стрельнеш, то невiдомо, хто буде вбитий – мисливець чи заець.

Та Твердохлiб i не збирався особливо стрiляти. Йому головне, аби Путько збив охоту. В шофера ж була тулка, куркiвка, рушниця не дуже показна, але надiйна.

– Вiн, сучий син, уже мене обскакав! – скаржився Путько. – Як патрон, так i заець!

Пекельного з його гусятницею та трьома набитими до неi гiльзами цiеi ночi в селi не було. Ще вчора зранку, як тiльки додзвонився до Путька, вирядив Твердохлiб Корнiя у поле: стерегти, щоб якийсь мисливець туди не зашився.

– Хоч один заець пропаде – голову одiрву!

І Пекельний простирчав там весь день i всю нiч. Не приходив навiть обiдати: дочка носила у вузликовi.

Побачивши машину, вiн одiрвався од столу, пiшов назустрiч. Був у кожусi, а шапку аж на вуха насунув. Твердохлiб одвiв його набiк i поки гостi вилазили з машини та розминали ноги, занепокоено допитувався:

– Зайцi е?

– Одбою немае!

– Придививсь, де найбiльше залягали?

– Аякже!.

. В оту он балочку натовклося, як гною…

– Понад нею й пiдемо. Та гляди менi: зайця пiднiмеш – не стрiляй! Гони прямо на Путька!

– На отого пузатого?

– Тс-с, сатано!.. На нього…

– А як прямо учеше?

– Ну, тодi вже стрiляй. А на тих, що в його бiк битимуть, i дивитись не смiй! Ясно?

– Та ясно, чого ж…

Поки розiбралися, хто де йтиме, i сонце зiйшло. Викотилося з-за обрiю – велике, червоне, мовби з похмiлля, i покритий сизою наволокою степ враз ожив, заiскрився, спалахнув такими вогнями, що аж боляче було дивитись на нього.

Добре, що сонце свiтило у спини, а то батька лисого що вполювали б!

Йшли обережно, непоспiхом, як i ходять на зайця. Путько – в центрi, редактор i Твердохлiб – по обидва боки од нього, а ще далi, замикаючи пiдкову – шофер i Пекельний. Довгi тiнi чорно лягали на землю, пiд ногами трiщала-ламалася затвердiла стерня, рiлля взялася груддям, так що йти було легко, не те що пiд дощ.