Біль і гнів. Книга 1

Чоловiки враз повеселiшали, загомонiли: та ми його за одним махом витягнемо! І голову помiж собою хвалили: оце голова, не те що в iнших. Найголоснiше ж – Курочка. Той перший до рiчки примчав – не одходив.

– Оце голова дак голова: грошей своiх не пожалiв!

А прийде додому – обов’язково запише: «Твердохлiб утопив попервах трактор, а потому споював чесних колгоспникiв».

Бо дружба – дружбою, а служба, брате, службою.

Твердохлiб же, подумавши трохи, сказав, що витягатимуть завтра вранцi. Бо мало розiбрати мiсток, а ще й трактора треба витягти.

Накаже комiрниковi дiстати вiрьовок, та й у трактористiв трос е сталевий. Обв’яжемо, обплутаемо, двома тракторами зачепимо – де вiн подiнеться! А тодi вже такий мiст поставимо – танк не провалиться!

– Правильно, бригадире? – до бригадира тракторноi.

– А що ви робили неправильно?

– То давайте розходитись.

Сказав iще поставити сторожа на нiч. Бо народ е народ. Ще знайдеться стерво: по темному щось зняти iз трактора. Без горiлки у воду полiзе! І хоч вона, ота деталь, йому хiба що до задницi, все одно не поверне.

Заховае – з мiлiцiею не знайдеш!

– Щоб сторож всю нiч не одходив!

Ну, здаеться, все. Заiхав Твердохлiб ще в контору, потовкся там годин iз чотири, а тодi вже й додому поранiше. Минулоi ночi майже не спав, та й позаминулоi, то аж у головi макiтрилось.

Але заснути одразу не вдалося: ота ниточка чорна все ще з клубочка одмотувалась. Тiльки ступив на порiг – Маруся поспiшила чоловiка порадувати:

– Оце що хочеш iз Кiмом роби! Бо в мене й сили бiльше немае!

– А що там таке?

– Із школи вигнали.

Казала учителька, щоб без батькiв i не приходив.

– За вiщо?

– Це вже у нього спитай! – Маруся сердито.

– Ану розказуй! – пiдiйшов Твердохлiб грiзно до сина. – Розказуй, що там накоiв!..

Кiм сидiв над пiдручником: удавав, що учить уроки. Схилився й не писне.

– Чого мовчиш? Язик проковтнув? – Та лясь по потилицi сина.

Мовчить все одно. Твердохлiб потягнувсь був за паском, та директор завадив: постукав саме у дверi.

– Доброго вечора!

Стоiть на порозi, мов до хати ступити не смiе.

– Проходьте та сiдайте! – Маруся до нього.

– Дякую, я на хвилинку, – однак одразу ж i сiв. Опустився на стiлець i Твердохлiб.

– Як у вас там дiла? Вистачить палива? – а думав про сина.

– Дякую, Володимире Васильовичу, вистачить!

– Ну, аби тепло було. Наука любить тепло…

Згадали ще трактор, поговорили про погоду: що скоро зима, цiкаво, якою вона буде, – iз снiгом чи малоснiжна.