Біль і гнів. Книга 1

Що б там не було, як не доводилось iнодi важко, i незатишно, й голодно, й холодно… що б не чекало ii попереду… вона нiзащо не хотiла б повернутися до свого лихого замiжжя… до хутора… до Оксена…

Нiзащо!

Тим бiльше не погодилася б, що життя починае поглядати прихильним оком i на неi. Може, не так уже й прихильно, але без отiеi потайноi пiдозри та настороженостi, що доводили до вiдчаю.

Не раз i не два просиналася колись серед ночi од власного стогону: снилося, що ii виганяють з роботи. Як дочку попа, жiнку куркуля.

Що отi суворi iнспекцii, якi наiжджали з району, врештi вирiшили закрити перед нею шкiльнi дверi.

Що вона робитиме? Куди подасться з дiтьми?

І така безвихiдь iнодi огортала Тетяну такий чорний вiдчай, що вона не могла влежати в лiжковi: зводилася, йшла надвiр i там уже давала волю сльозам. Заходила тiльки подалi, аж за крайнi хати, у поле, щоб нiхто не почув, брела по стернi, по рiллi, вже й сама не усвiдомлюючи, що вона робить, i кричала. І степ, здавалося, нiмiв од того плачу…

Нiчого не могла поробити з собою.

Може, тому, що ii вкiнець пiдкосила мамина смерть.

Мама помирала довго й важко: од раку. Лежала розбухла, набрякла, без кiнця скаржилась:

– Ой, доню, пече!

Коли ж трохи легшало, просила Тетяну:

– Моли, дочко, Бога, щоб прибрав мене швидше до себе…

Тетяна молилася, гаряче й щиро. Коли б навiть до цього не вiрила – молилася б все одно, аби лишень врятувати, позбавити маму од мук. Тричi на тиждень провiдувала маму. Збиралася поспiхом одразу ж пiсля урокiв, показувала старшому, Андрiйковi, де що стоiть, просила ще Данилiвну приглянути за дiтьми, i йшла у Хоролiвку.

Коли пощастить – хтось пiдвезе, а частiше на двох на своiх: двадцять кiлометрiв туди, двадцять назад. Вже на порозi, у дверях, бив ii в серце материн наболiлий голос

– Ой, доню, пече!

Наче мама вже й розучилася вимовляти iншi слова. Яка не була втомлена – не дозволяла собi й присiсти. Треба ж i прибрати, i наготувати iсти, i попрати бiлизну, бо мама все скаржиться, що липне до тiла.

Не встигне й одiти, а вже й липне. І попросити сусiдку, щоб завтра, коли Тетяни не буде, посидiла коло мами.

Мати водила за нею жовтими очима й тихо стогнала. Вона вже не могла навiть дихнути без стогону, стогнала навiть ввi снi, i той стогiн переслiдував Тетяну, коли вона його вже й не могла чути – по дорозi назад, у Тарасiвку, навiть на уроках, у школi.

Затримувалася коло матерi до третьоi ночi. Трохи здрiмне – i в дорогу.