Біль і гнів. Книга 1

– Ти вже, дочко, iдеш?

– Треба йти, мамо, – намагалася бути якомога веселiшою. – Пiсля завтрього знову прийду.

– Якби ж не так, доню, далеко!

Назад уже нiхто не пiдвозив. Кому б це стукнуло в голову виiжджати серед ночi! Нiде анi зблимне. І Тетяна одна – сама на весь свiт. Інодi свiтить мiсяць, iнодi все тоне у мороцi, i Тетяна не знае, коли iй страшнiше: чи коли вона нiчого не бачить, чи коли видно ii. І вже не йде – бiжить, i молить далекого Бога: «Ти ж не даси загинути: у мене ж сини!»

Три мiсяцi промучилася мама.

Три мiсяцi бiгала до неi Тетяна. Втомлювалась, аж темнiло в очах, i була рада тiй втомi.

В груднi мама померла.

Ховала ii Тетяна сама: старша сестра, Лiда, не приiхала – у неi захворiла дочка; Федiр теж саме лежав у лiкарнi. Прислав телеграму, а згодом написав i листа: кликав Тетяну до себе. Житимуть разом, а роботу знайдуть, без роботи не сидiтиме. Обiцяв навiть грошi вислати на дорогу, як сестра надумаеться.

Тетяна спершу була загорiлася iхати. Так iй набридла самотнiсть, так хотiлося бути поряд з близькою людиною, якiй i звiритись, з якою й порадитись, на яку й обпертися в тяжку хвилину.

Почала вже й листа: чекай, брате, у гостi – почала, та й не закiнчила.

Що iй завадило тодi дописати листа? Що стало на дорозi до брата?

Страх перед невiдомим? Тут вона мала роботу, тут ii знали, i якщо iз нею, не доведи Господи, щось трапиться, то знайдуться люди, якi ii пiдтримають. Як пiдтримали отодi, коли вона пiшла од Івасют. А там? Ану ж що станеться з братом – куди тодi iй дiватися?.

.

До того ж два хлопцi. То куди вона поiде?

Тетяна давно уже примирилася з думкою, що iй од життя ждати нiчого. Жила заради синiв. Вона нещаслива, хай хоч дiти будуть щасливi. Заради них оформила розлучення з Оксеном, а потiм оббивала порiг районного суду, щоб замiнити прiзвище старшому. Могла б – вiдмовилася б i од власного прiзвища. Щоб жодна пляма не лежала на дiтях, не попсувала iм майбутнього. Скiльки вона пережила, коли Андрiйко надумався поступати до комсомолу! Скiльки перетрусилася: ану ж не приймуть, тодi можуть виключити i з середньоi школи.

Не раз питалася в сина: може, не треба? Може, краще почекати, поки закiнчиш школу та вступиш до iнституту?

– Треба! – вiдповiдав коротко син. І затята, Івасютiвська зморщечка розсiкала гладеньке поки що чоло.

Йому теж, певно, було нелегко. Якось Тетяна спитала, чому не запросить у Тарасiвку друзiв. Адже е в нього товаришi?

– Є.