Біль і гнів. Книга 1

 – Двiр пам’ятаю… гнiдого коня… садок пам’ятаю… пасiку… а тата – нi…

– Твiй батько був хорошою людиною.

– Але ж вiн був куркулем! Експлуататором!

– Вiн був хазяiном, – все, що знайшлася вiдповiсти синовi Тетяна. І щоб син не подумав нiчого лихого про батька (нащо йому це!), додала: – Вiн нас дуже любив.

– А де вiн зараз?

– Цього я не знаю… Його як виселили, то я бiльше нiчого про нього не чула. Може, десь уже й помер… Ти дуже на нього схожий, Андрiйку!

Андрiйко замислився. Дивився уже не на квиток – на чорне вiкно.

Прокашлявся, мрiйливо сказав:

– А добре було б, якби тато наш був бiдняком!

– Що ж, сину, так уже склалося… Тiльки ти нi в чому не винен: дiти не вибирають батькiв…

Іще подумала, що Івасевi буде легше, анiж Андрiйковi. Спить безтурботно в лiжковi: набiгався, наганявся – ледь до постелi ноги доволiк. Цьому не треба буде боятися, що його не приймуть до комсомолу.

– Давай уже спати, Андрiйку. – Дозволила собi провести долонею по м’якiй синовiй чупринi (давно уже наiжачувався, коли його пестили: «Що я – маленький!»), щасливо зiтхнула: – Тепер ти вже вступиш до iнституту…

Бачила уже себе поруч iз сином-студентом.

Вiн у авiацiйнiй формi (Андрiйко збирався до авiацiйного), всi на нього тiльки й дивляться, а вона, горда, iде поруч з ним.

…Тетяна дочекаеться того дня, щоб там не сталося! А поки що треба лаштувати Андрiйковi посилку. В армiю. Та й вислати трохи грошенят, щоб мiг купити хоч яблуко, як одпустять в недiлю з казарми.

В посилку, окрiм ласощiв, окрiм масла i сала, збиралася покласти вовнянi шкарпетки, рукавички i шарф. Бiгала спецiально до хлопця, який повернувся щойно iз служби, розпитувала, що послати.

– Шлiть харчiв, – пораiв учорашнiй боець. – Воно там хоч i годують, як на зарiз, але в перший рiк весь час голодний ходиш. Як намотають, як виганяють, то iдять – замало тарiлок не ковтають!

– А з теплого що? – занепокоено Тетяна.

– З теплого, окрiм шкарпеток, нiчого не дозволяють домашнього.

Як побачать, то й викинуть. Привчають на морозi голим ходити…

Тетяна вирiшила, однак, послати ще й рукавички та шарф: Андрiйко ж, як що, так i хворiе на горло. Все це мала купити на базарi в Хоролiвцi, а ще дещо треба було справити й собi та меншому синовi, то й вирiшила заколоти Мартина.

Як не жалко, а треба.

Це вже, щоб не помилитися, восьмий Мартин. Всякими правдами й неправдами дiставала Тетяна чергове порося й приносила в кульковi з газети.