Біль і гнів. Книга 1

І щетина ота завжди на ньому була однакова, що учора, що позавчора, мовби виросла за один раз та й не росла уже бiльше. – Я так скажу: война буде чи нi, а воювати доведеться!

– Оце як у око влiпив! – розсмiявся Іван Приходько. – Звiдки ти знаеш?

– Ото вже раз хмари збираються, то жди граду на голову.

– Та, може, ще й не буде, – Данилiвни жалiсний голос: – о Господи, тiльки жить почали, а тутечки знов про вiйну! – Бува, якi хмари повзуть, а, гляди, стороною й обiйдуть.

– Цi не обiйдуть… Це – обложнi…

Тетяна вважала за потрiбне втрутитися: знову послалась на пакт.

На сталiнську мудру полiтику, що забезпечила мирне життя нашiй державi…

– Воно-то так… – наче погодився з нею Глекуха. – Згори, канешно, виднiше… Тiки згадаете мое слово: война буде чи нi, а воювать доведеться!..

– І з ким же воюватимем?

– Звiсно, з ким… Чия хата найближча…

– Та годi вам про ту вiйну! – аж розсердилась Данилiвна. – Каркаете, каркаете, та й накаркаете…

На тому з вiйною й покiнчили: перейшли до справ бiльш близьких та цiкавих.

– Тепер жити та Бога хвалити… Якби ще крамнини удосталь.

– От-от: спробуй людям вгодити! Наiлися – давай тепер крамнину!

– По менi хоч i вiк без крамнини, аби було в торбi…

– Добре вам казати, Матвiю, у вас iще дiти малi. А от пiдростуть, то подивимось, що ви тодi заспiваете. У мене он дочка на домоткане й дивитись не хоче: давай лише фабричного! Уже й кохту вишиту надiвати стидаеться. Я, було, тiки в свято таку й зодягала, а вона i в будень стидаеться…

– І не кажiть: такi дiти стали розумнi та грамотнi, що батько-мати уже й рота розтулити не смiй!.

. Он купила я своiй черевики… Не один десяток крашанок на базар однесла… Пiвбока у крамницi лишила, поки черевики тi видерла… Несу додому, несу та й стану: хустку розгорну й черевиками милуюся. Господи, думаю, та чи менi доводилося коли не те що такi узувати – бачити зблизька!.. Принесла, дак ви думаете, що менi вертихвiстка моя сказала?.. Не моднi!.. Самi iх носiть!

– Дав би я по литках, щоб i п’явками взялися!

– Еге, спробуйте!.

. Не встигнеш i за пужално взятися, а воно у сiльраду… На рiдного тата… Он у сусiдньому селi взяли й посадили…

– Та за що ж його, Господи?

– За оте саме… Що сина провчив… Ну, мо’, й синякiв де наставив, дак своя ж дитина, не чужа!.. Дали пiвтора роки в’язницi… Ото так: рiдний синок тата запакував за грати!..

– Ото: вже дитину й повчити не можна!

– А ви учiть бiльше словом! – втрутився Васильович. – А то, як що, так i за лозину.