Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Розшукай Петровича, вiн там кондуктором, i скажи, що ти од Якимчука… Що я тебе прислав. Од Якимчука – не забудеш?

– Не забуду… Тiки як я його упiзнаю?

– Петровича? По вусах! Бiльше нi в кого таких вусiв не побачиш… Як пiдiйдеш, так одразу ж i скажеш: од Якимчука…

Повеселiлий Грицько подякував, подався в бiк вулички. Довго петляв, поки попереду зблиснула колiя. Та не одна – добрий десяток. А вагонiв, вагонiв – як серед них Петровича того й шукати?

– Петровича? – перепитав якийсь парубiйко, теж, мабуть, залiзничник.

 – Он отой ешелон бачиш?.. Та не цей, а он той! Отож туди й чеши. Там i мае бути Петрович. Та бiжка, бо зараз одправиться.

Грицько i рвонув – забув навiть подякувати. Бiжить по шпалах, аж спотикаеться, мiшок за плечима пiдстрибуе, серце як не вискочить, а в головi думка одна: «Хоча б встигнути!..»

Нарештi добiг. І одразу ж налетiв на Петровича: упiзнав по вусах. Довжелезних, наче у сома.

– Чого, дурню, гнав? – запитав сердито Петрович.

– Дак ви ж… зараз… iдете… – одхекувався Гриць.

– Який це тобi йолоп сказав?

Грицько аж оглянувся: чи не видно того парубiйка. Не видно. Ну ж, зараза, найшов коли жартувати: на Грицьковi усе хоч бери та викручуй!

Почувши про Якимчука, Петрович ще дужче розсердився:

– Йому що: робити бiльше нiчого?! Людей по шпалах ганяти!

– Я, дядьку, багато мiсця не займу! – став благати Грицько. – Я десь у куточку…

– В куточку, – чмихнув, аж розлетiлися вуса, Петрович.

 – Багато вас таких, закуточникiв! А де я вам тих куточкiв наберу? У мене що: вагони гумовi? Оно всi запломбованi, бачиш? То для тебе пломбу зривати?

Грицько похнюпив голову, повернувся, пiшов. Та не встиг i двох крокiв ступити, як Петрович його зупинив:

– Ану постiй!

І коли Грицько обернувся, спитав усе ще сердито:

– Як тебе звати?

– Грицько.

– Грицько! – знову пирхнув у вуса. – Всi ви Грицьки!.. А чого добиваешся в Харкiв?

Грицько знову розповiв про брата Євгена: якi йому лiки потрiбнi.

Згадав про сало, зiрвав клунок поспiшно, став розв’язувати – аж зубами собi помагав. Розсупонив нарештi, намацав шмат сала, вийняв, подав:

– Оце ось вам… за дорогу…

– Що це?

– Та сало ж…

Петрович зважив на долонi сало, гмикнув, не розгортаючи, поклав до чорноi сумки. І в Грицька одразу ж одлягло на душi: раз узяв, то посадить.

– Що ж менi з тобою робити? – набивав собi цiну Петрович.